Герой України – Василь Кіндрацький
Василь Михайлович Кіндрацький народився 10 березня 1963 року у селі Струпівка Коломийського району Івано-Франківської області. У 1980 році закінчив Отинійську середню школу і вступив у Коржевське СПТУ-2, де вчився за спеціальністю «тракторист-машиніст». У 1981-1983 роках проходив строкову службу у Військово-морському флоті СРСР, здобув звання сержанта, пізніше став командиром відділення. Після армії продовжив навчання у ЛДУ імені Івана Франка на факультеті журналістики.
Після закінчення університету у 1989 році Василь Кіндрацький працював у часописах «Роздольський будівельник» та «Вісник Розділля», пізніше заступником директора у ПП «Довіра», а у 1995-2005 роках – директором МПП «Копія».
Політична кар’єра В. Кіндрацького почалася у 2001 році, коли він став членом Української Народної Партії. У 2004-2005 роках він був керівником районного виборчого штабу кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, а у 2005 році його обрали головою Миколаївської районної державної адміністрації у Львівській області. У 2008 році Василь Кіндрацький здобуває ступінь магістра державного управління у Львівському регіональному інституті державного управління.
Василь брав активну участь у подіях на Майдані 2013-2014 років, а у 2014 році добровольцем пішов на війну у складі батальйону ОУН. Активно виступав за приєднання батальйону до Збройних Сил України, тому з квітня 2015 року продовжив службу вже у підрозділі ОУН-ЗСУ 93-ї ОМБр. У травні 2015 року Василь встановив прапор ОУН на найвищій точці на шахті у Водяному, з якої видно Донецьк і позиції сепаратистів, і яка постійно перебувала під обстрілами. А 28 травня, під час «перемир’я», Василя вбили пострілом з російського танку Т-72 у селищі Водяне, недалеко від Донецька.
До Дня Героїв син Василя, Ярослав, написав твір про свого батька:
«Мій тато поїхав на війну.
Хоча і вдома, в Миколаєві, у нього багато справ і обов’язків. Адже у місті всі знають Кіндрацького Василя як доброго керівника різних рангів, старанного господарника. Та й коли у людини сім’я, діти і родичі поважного віку, то є за що відповідати і про кого дбати. Але…
Він добровільно вступив у батальйон ОУН. Тато і його друзі б’ються з ворогами у селі Піски біля Донецького аеропорту. Там часто стріляють сепаратисти з важкої зброї. Часто бувають важкі бої, гинуть люди. У тата є друг, який воює разом з ним. Це Борис Гуменюк, він боєць і автор книжки «Вірші з війни». Тато деколи приїздить додому, бо дуже сумує за нами, і мама в цей час просто розцвітає. Ми з сестрою Ангелинкою слухаємо цікаві розповіді про війну. Мені дуже подобається татова військова форма.
Коли тато буває вдома, ми кудись подорожуємо. На Великдень ми поїхали до церкви у село Верин.
Мені дуже сумно, коли тато повертається на передову. Він каже, що мусить воювати до кінця, аж доки Україна не переможе.
Мій татусь – патріот, незламний борець за свою Вітчизну. За це я його поважаю і люблю.
Повертайся до нас, татку, живим і здоровим».
А через 4 дні його тата не стало.
Василь Кіндрацький похований на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №76. У нього залишалися дружина Галина та двоє дітей – Ангелина і Ярослав.
Василя Кіндрацького посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, відзнакою «Народний Герой України». У селі Струпкові його вшанували меморіальною дошкою на стіні місцевої школи. Про В. Кіндрацького у вересні 2016 року почали знімати документальний фільм. Десантно-штурмова рота ОУН у складі ЗСУ носить ім’я Василя Кіндрацького.
Детальніше про Василя Кіндрацького у Книзі пам’яті полеглих за Україну, Вікіпедії, Gazeta.ua, «Українська правда», ЦЕНЗОР.НЕТ, Львівський портал, на веб-сайті ОУН. Сторінка Василя на Facebook.
Матеріал підготували Христина Пікулицька та Анастасія Кілар.
