Чи брали Ви участь у подіях на Майдані?

Я був на Майдані уже з січня 2014 року. Їздив до Києва 4 рази, залишався десь на 2-3 дні, був на багатьох мітингах. Брав участь у перших подіях на вул. Грушевського у складі 14 Сотні Самооборони. Спілкувався з хлопцями із ВО «Свобода», Правого Сектору, з Київської обласної адміністрації. У студентські роки я був активним учасником фанатського руху клубу «Карпати». В принципі, ви знаєте, що фанати активно виступили як на Майдані, так і на війні.

Ви пішли добровольцем на війну чи Вас призвали?

Мене призвали. Але був такий нюанс, що я хотів цього. Коли в квітні почалось АТО, мій колєґа вже був у Нацгвардії. І я казав: «Юра, ну що там? Я закриваю відомості і підписую контракт». Бо якраз так було, що можна контракт резервіста підписати і офіційно робота зберігається. Але 20 травня мені принесли повістку і це не знадобилося.

Як розподіляли по спеціальностях?

А я от не знаю. За ВОС я стрілок, 9 місяців служив після університету. Я ще не здав ні диплому, ні іспитів, а мені вже в травні прийшла повістка. Вони думали, що я побіжу відкуплятися. А я думаю – чого це маю відкуплятися? Я міг, ясна річ, шукати якісь виходи, ходити та оббивати пороги. Мама теж тоді казала: «Чому ти йдеш? Буде стидно, що ти після університету пішов ще служити». Мені не стидно. Я не жалію. Трішки був час потрачений впусту, але нічого, хай буде. На той час я думав – віддам своє Батьківщині.  Я все здав, що мав здати на 5 курсі, а потім пішов у військкомат і кажу: «Я ще доучуюся до липня місяця. А потім прийду до вас служити. Мені не важко послужити 9 місяців.» Це не так і багато було на той час. А як я попав в артилерію? Нас привезли в частину, вже був вечір, там на стадіоні стояли намети. Заходиш у ті намети, а там жіночки цікавого військового вигляду. Вони там сидять з ноутбуками і дивляться на нас. «Можеш носити снаряд?» – «Та можу, чому ж не можу?» – «Підеш в гаубичний». Думаю, гаубичний – це щось з пушками пов’язано. «Та хай буде так». Подивилися, що я можу носити снаряди по 46 кг, а то є що таскати! Ящик – 80 кг. Кинули мене туди. Я так і попав на заряджаючий з ґрунта, а потім ще був заряджаючий з башні. Виконував обов’язки старшини неофіційно, бо старшина був на операції, у нього було щось з серцем.

Гаубиця, на якій “працював” Тарас

Розкажіть, як Вас проводжали рідні? Як взагалі ставилися до Вашого рішення?

Неоднозначно ставилися. Не те, що батьки не патріоти – самі знаєте, що таке мама. Найбільшим ударом це було для неї. Тому мені легше, що мене призвали, а не пішов добровольцем. Кажу: «Все, нічого не можу зробити». Батько якось спокійніше. Він каже: «Ти розумієш, що може бути?» – «Розумію». І все. Брат теж нормально сприйняв, дід також менш -більш. Його мама загинула під час визвольних змагань у 40-х роках, була зв’язковою УПА. Для мене, як для історика, патріотизм – ясна річ. Без патріотизму там не обійшлося. Але це і пригода цікава – війна. Усі, хто вчилися на історичному, усі ми читали романи. Я от, на приклад, з дитинства любив історичні романи, почав читати в класі 7-8.

А який найбільше подобається?

Пригодницькі, історичні. Про козаків. Зачитувався творами Дюма, а також Чайковського – «За сестрою», «На уходах».

Розкажіть, будь ласка, як Ви збиралися до війська.

Коли нас призвали, ніхто толком нічого не казав, ніхто нічого не знає, не знає на скільки ми їдемо – на 10, на 45 днів. Події стрімко розгортаються, під Волновахою 51 бригаду хлопнули, де їздили бійці з моєї батареї. Один такий Микола Б. їздив забирати трупи з аеропорту в Рівне. Ми вже тоді зрозуміли, що це вже починається війна. Як ми вже взнали, що поїдемо точно, то збиралися всім миром: я дзвонив додому, до батьків, до друзів, скидалися буквально на все. Перш за все на такі необхідні речі для нашої батареї, як інструменти, посуд, бензопили, каністри якісь. Я мав ту одну форму, дубок хебешний, і ще взяв шорти і шльопанці, бо це було літо, всяке може бути. Дали якісь спальні мішки нам, каримати. Я не говорю про їжу, продукти, цим всім в основному волонтери забезпечували, тому що держава на той час мало чого давала – одну форму і крапка.

Форму часто міняли?

Та яке міняли? Приїхав весь полатаний у тій формі. Я щось сам не подумав – мені треба було ще один комплект з собою взяти. А з іншої сторони, я мав мотивацію прати її часто. Бо як ти маєш багато форм, то тобі ліньки прати і просто її викидаєш.

Як відбувалася підготовка на полігоні в Яворові?

Я не дуже бував до цього на полігонах. Стріляли досить таки часто, вчилися змінювати позиції, вчилися стріляти різними снарядами – освітлювальними, осколочно-фугасними, осколковими і т. д. Справність машин на початках була погана, але ми самі їх довели до ладу, тому що в нас у батареї середній вік був десь 30, поза 30 років. Багато було мужиків із села, які знали що, до чого і як – що таке дизель, як крутити гайки, патрубки, якісь хомути міняли самі. Ставили батарею на ноги. Спочатку було важко, тому що ті снаряди носити тяжко, та їх завжди було нелегко носити. Потім вже звик до цього. Нам ще і так пощастило, що нас хоч трошки чогось навчили. А наша 2 батарея попала під Зеленопілля, там багато хлопців загинуло. Вони 2 тижні побули на навчаннях, щось 2 чи 3 дні з нами на полігоні, і їх одразу відправили в Дніпропетровську область. Потім туди на Зеленопілля. І все, там батарею практично знищили. Усі знають про ці події.

Розкажіть, будь ласка, про Ваше перебування у зоні бойових дій.

Перше, куди ми приїхали, це було село Ямпіль Донецької області. Потім була база в Луганській області. А там було таке болото, пару кілометрів від нас була засідка на наші колони. Тоді сєпари ще робили засідки. Ми приїхали, а на тому блок-пості кажуть: «Вам пощастило, що ви доїхали. Бо до вас дві колони попали в засідку». Тоді, пам’ятаю, падав рясний дощ. Ми приїхали замучені, той поїзд, та й дорога була нелегка. Добу з Харківської області їхали, не пам’ятаю, де ми вигружалися, у якомусь селі. Нам одне сказали, а як воно було насправді? Але це правильно, щоб ми не сказали по телефону зайвого. Вигрузилися там, на ногах, на марші, то все переїзд, трясе, соляра, горить і т. д. Приїхали туди, трошки поспали – десь 2 години, і рушили далі до Красного Лиману. Якраз зранку звільнили цей населений пункт і ми туди приїжджаємо. Приїхали в Ямпіль 4 липня, зайняли позиції біля села і вже звідти почали працювали по позиціях сепарів біля Сєвєрська. Уже там дізналися про Зеленопілля. До того: «Е, що ви нам розказуєте? Які окопи копати?». Чуєм, що десь там стріляє по ночах за кілометри, але немає такого, щоб кулі над головою літають. Видно, що десь йдуть бої, але ми були розслаблені. Поки нас не пошикували 11 липня і не сказали, що так і так – наших п’ятеро загинуло. Ми з ними жили в казармі, призивалися разом. Був такий Тарас з Дрогобича, наші ліжка навпроти стояли. І його не стало. Ми зразу після цього вирили такі окопи, як має бути. Одним словом – наука приходить після таких моментів.

Скільки часу Ви служили?

Рівно рік. Не затримували. Останнє, третє, відрядження на Схід було з 10 січня по 5 травня 2015 року. Це було після «другого Мінська», коли пішов наступ російської армії. Була деморалізація, люди бачили, що щось не те.

Було чітко видно, де сепаратисти, а де вже регулярна армія?

Було відчутно, хто як стріляє. Ті попадають. Але з ними можна воювати. Вони теж живі люди і зроблені з м’яса-кісток. До нас біля Лотугине попало в полон 7 десантників Псковської дивізії, якраз ми підбили 2 їхні танки. Не тільки ми – і наші протитанкісти, був ще навіть міліцейський добробат задіяний, «Шторм». Навіть ті мужики себе непогано показали, хоч і міліціонери. Тоді, на початках, усі воювали добре. І Нацгвардія, і внутрішні війська, що їх перейменували, особливо запорізький «Барс».

Було таке, що по рації перемовлялися із сепаратистами?

Особисто я – ні, але чув такі історії. Мій колєґа з Нацгвардії розказував, що їм включали по рації якусь матушку-ігуменю: «Ребята, все мы православные». Псалми співала, закликала покаятися. Говорили наші, що біля нас на луганському напрямку було Стаханово місто, там та їхня «Казачая республіка». Вони там теж сваряться між собою, з Плотницьким. То з тими «козаками» теж були розмови: ми їх трошки пообзивали, вони нас. Та й все.

Фото з особистого архіву Тараса

Розкажіть, будь ласка, про свій побут.

Літом жили в полі, під машинами, в окопах, десь під кущами. Милися з пляшок. Виявляється, півтора літрової пляшки води, якщо їй обрізати задню частину, взяти якийсь дротик чи шнур, підв’язати на гілку, скрутити чуть-чуть ковпачок, вистачає, щоб помитися.

У вас був лікар?

Ні, ціле літо у нас не було лікаря. Аптечка була в старшини. Як ми вже були біля Лотугине, то там був лікар. А так, то був якийсь фельдшер.

Він брав участь у боях?

Деякі брали участь у боях, під Савур-Могилою загинуло двоє. Фельдшери – які це лікарі? Питаю: «Ти хто?» – «Я – таксист. Призвали, дали ту сумку з хрестом і все, ти фельдшер». Вони пройшли якісь курси, осколки діставали нашим. В таких екстрених ситуаціях людина одразу вчиться. Ну а як інакше вчитися? Під час Другої світової теж не вчилися, правильно? На це немає часу . Треба йти і воювати. А як інакше? Хто знає, де би вони [російська армія] зараз були? У Дніпрі, може у Вінниці, а може у Львові? Я не знаю. Особливо вражає та галицька позиція деяких: «О, ми вже будемо воювати, коли до Львова прийдуть». Це вже буде пізно, хлопці, все. Яке до Львова? Всі поїдуть в Польщу. Як вони робили ціле літо 2014 року. Усі втікали.

Як складалися стосунки між бійцями? Чи свідомо люди йшли на війну?

У нас друга батарея – солянка зі всієї України. Там було багато добровольців. Тобто тих, хто пішли добровільно у військкомат. Кримчанин там був, двоє братів з Одеси. Був шлак, але цей шлак відсіюється відразу. Так само як і у нас: була 61 людина, а залишилося 22 з тих, хто першими поїхали на війну. Усі галичани, всі патріоти, всі як вип’ють 50 грам – бандерівці, б’ються в груди, скачуть. А коли прийшло до діла – залишилося 22. І таких, що я б ніколи не сказав, що половина з них точно патріоти. Просто мужики, розумієте? Які сказали: «Робимо!» – і все. І я кажу – тут не треба бути патріотом. Бо патріотизм – то таке, а треба бути завжди з характером. Патріот без характеру – то краще не бути патріотом. Краще збирати клубніку в Польщі.

А були такі люди, які уникали служби?

Були. Кажу ж – в нас було 61, а залишилося 22. Потім нас доокомплектували зі східної України.

А як з ними вирішували такі питання?

А ніяк. Вони відкосили і все. Хто “психічно хворим” зробився, хто що. Були такі, що щось повалялися в лікарні і їх відправили назад. Були дійсно старші люди, нездорові. У нас був такий Міша, у нього 3 міжхребцеві грижі. Але Міша що? Поїде в госпіталь, йому зроблять уколи і приїде. Не кидає своїх. Він був командир гармати. Ми розуміли, що йому треба або покапатися, або поколотися. Були у нас мужики і по 40 років, по 50. Тобто це є нормальні речі.

Були якісь покарання під час служби? І за які провини?

За вживання спиртних напоїв. У нас було 5 аватарів. Аватари завжди їздили [на Схід]. Тому що їм вдома нема що робити. В основному ми старались так, щоб вони готували їсти, чистили картоплю, щось таке. Зброю у них час від часу забирали. Мене дивувало, що куди ми не приїдемо – вони перше, що роблять – знаходять точку в селі. І які б там заборони не були. У яму їх кидали: сидиш, а на тебе там плюють. Нічого не допомагало.

А до вас приїжджала місія ОБСЄ?

Так. Цілий 2015 рік. У нас двоє хлопців вміли англійською мовою говорити. Льоша і Лесик, то з ними говорили. У тому джипі, що до нас приїжджав перевіряти артилеристів після «другого Мінська», один росіянин був. То розказував португальцю, який був у них  головний: «От, вони нас обманюють, вони тут сховали машини, я бачу по гусеницях». То Льоха почув, каже до нього: «Ти що брешеш таке? На кого ти наговорюєш?» То в того аж щелепа відвисла, у того росіянина. Думав, тут одні неотесані. От такі були випадки. Приїжджали кожного дня, дивилися, чи ми є, чи нема.

 

«Ми тут бідкаємося – комуналка. Але люди не розуміють, що там за комуналка. От там комуналка: в ямі пожити, чи в якомусь підвальчику. Піди туди на ту комуналку. Коли хтось там починає: «О, я плачу податок!». Піди, поживи туди. Мишки там, снаряди політають, осколочки, дощик, болото. Не помийся зо два тижні. Це буде такий комунальний побут що ого-го. Але люди того не розуміють і хай краще не розуміють»

 

А як змінювалася ситуація після Мінських угод?

Після «першого Мінська» нас вибили з Лотугине. Ми відступили у Новоайдарський район. Пожили там пару днів в селі, знімали стрес хто як міг. Я там зустрів свого товариша зі строкової служби, Романа. Він молодший від мене, з Білогорщі. У нього загинуло з роти кілька чоловік, з піхоти. Народ тоді був не до війни. Тому, що ми побачили, що нас тупо розстрілюють, як котят. Якби не цей бункер на заводі… Реально два бункера з такими дверима, як тут стіни [в університеті]. Металеві, як у фільмах. Взагалі вперше в житті був у такому. Якби не той бункер, ми б звідтам не виїхали. В нас одну машину підбили, якраз мою, речі мої погоріли. Їжі цілий ящик згорів. Але нічого, головне, що живі лишилися. Двох наших поранило там. З моєї батареї ніхто не загинув, дякувати Богу. Але там, на Лотугине, з піхоти нашої багато загинуло, кожен день привозили хлопців з-під аеропорту, з тих ближніх блок-постів біля Луганська. Наші медики привозили і нам приходилося деколи їх грузити. Неприємна ситуація.

Чи були у Вас контакти з місцевим населенням?

Так, були. Село, що найбільше запам’яталось – Верхня Кам’янка біля Лисичанська. Там населення було пів на пів. Половина села була із Західної України, переселенці, які там працюють на нафтопереробному заводі ще з Союзу, у 50-ті роки туди поїхали, з Дрогобича, Самбора. То вони до нас дуже лояльно відносилися. І гусей приносили, і сир домашній, і мед. Уявляєте, ранок, машина привозить мед і теплий ще сир відварений. Я такого вдома не їв, якщо чесно. Потім приїхали у Дмитрівку – там був батюшка, руська церква. Батюшка там колись агітував за сєпарів, але був до нас дуже добрий. «Мальчики, можна піти помитися там». Марш був дуже довгий, пилюка, літо, жара, +35°С. То ми пішли, помилися,  як на світ народилися. Нічого не хочеш, тільки помитися і поспати. Як ми в Лотугине в оточенні були – кружка чаю на двох і консерви достатньо на такій жарі.

Розкажіть як Ви верталися додому. Які відчуття були?

Якісь такі неоднозначні відчуття. Радості дуже не було. Взагалі сам факт, що ми зробили. Може я б і пішов в армію, але мене цей совок в армії бісить. Я був 4 місяці на курсах воєнних в Києві. Вони відродили радянську систему в армії. Вдягнули всіх у піксельку і відродили радянську систему, це відношення, що командир – це барин, а ти – паводчик. Йди-принеси і т. д. Ми переучували своїх офіцерів.

Сватівський район, Луганська область

На Сході?

Так. «Іди мені чаю зроби!» – «Ну ти шо?». Мені здається, що воєнні – вони вічно бідні, їм всього мало, вони гільзи продавали би, соряру продавали б. Сварився я з ними, тому що прийшла війна, а в нас машини – половина у розібраному стані. Кажу: «Комбат, ти де дивився?» – «А, тобі добре говорити». Хоч комбат був нормальний, але каже: «То така система». Але ту систему можна змінити. Може, такий менталітет? Якщо чесно, то після «другого Мінська» наша батарея вже не стріляла жодного разу. Було скучно. Я аж попросив, щоб мені вислали якийсь телефон із іграми і фільмами. Бо вже не знав, що робити. Вже бруси поставили, усіх фазанів перебили коло себе, уже кабанів стріляємо.

Часто ходили полювати?

Ми жили в заповіднику, полювали на зайців, кабанів. Ми застрілили багато – десь три кабани на батарею за зиму застрілили, косуль щось теж три. Просто хотілося свіжого м’яса. Від тушонки жахлива печія, а ті звірі тікали від бойових дій. Прийшла весна. Пам’ятаю, була така рання весна, тепло було, файно, березовий сік ходили збирати. Потім бах – сезон дощів, як у тропіках. Місяць – дощі. Такий депресняк від тих дощів.

А як зустрічали батьки, друзі?

На проспекті Свободи, позаду пам’ятника Шевченку. Зустрічали з кульками синьо-жовтими, з квітами, плескали в долоні. Мені якось там аж стрьомно було. Стидно трохи.

Чому?

Та не знаю. Не було в мене особливої радості. Може від того, що я розумів, що ми мало що зробили, що, можливо, ще треба бути там далі. Мені було важко ціле літо. Добре, що робота почалась у вересні, купа пар – по 4 пари в день. Я трошки відволікався.

Змінилося якось ставлення колег по роботі чи друзів до Вас?

Щось дуже багато надавали цьому уваги. Герой… Зараз буває – о, поїхав, молодець! Для чого це? Я вважаю, що це нормальні речі. Якби я дійсно щось героїчне зробив – вкрав танк сєпарів і привіз до нас, і ще там екіпаж весь, от може я б був героєм. Джон Рембо – Тарас Рембо. А так – нічого не герой. Просто зробив те, що я міг зробити в тій ситуації.

Є якась зараз допомога від держави, пільги?

Все, що має бути, окрім тих земельних ділянок. У мене все нормально з житлом, але став про всяк випадок. Але я розумію – нехай в першу чергу отримують ті, хто має багатодітні сім’ї, сироти атошників. Хоча їм батьків не вернеш, але хоч якась мотивація. Вже та мама не буде думати, де ту доньку чи того сина притулити. Влада так, в принципі, і робить. Хоч я нашу владу не хвалю. Влада у нас скоро Януковича пережене по своїх махінаціях і системі. Але все рівно, хоч щось робиться. Ми тут бідкаємося – комуналка. Але люди не розуміють, що там за комуналка. От там комуналка: в ямі пожити, чи в якомусь підвальчику. Піди туди на ту комуналку. Коли хтось там починає: «О, я плачу податок!». Піди, поживи туди. Мишки там, снаряди політають, осколочки, дощик, болото. Не помийся зо два тижні. Це буде такий комунальний побут що ого-го. Але люди того не розуміють і хай краще не розуміють. Я коли у вересні [2015 року] повернувся і побачив, який Львів безтурботний, повний центр людей, всі ходять розслаблені, а там наших реально купа 200-х на той час. Купа. Кожен день. Як мені було важко, я не розумів – як так? Що хтось воює, а хтось… Але я зрозумів, що так має бути, що воно так є. Кесарю кесарове, правильно? Так само хтось має то робити.

Що Ви можете сказати нашим студентам на кінець? Якісь побажання?

Вчитися. Пам’ятати, в якій країні живете. І вчитись для того, щоб потім жити тут. Тим більше історики. Ми, історики, будемо нести дітям «святе і вічне». Як би то не було помпезно сказано. Той, хто вибрав такий фах – не випадковий пасажир. Коли я вступав на історичний факультет, я любив історію і люблю її до сих пір. Просто любити історію, але не вчитися чогось корисного з неї, не виймати, не забирати – не можна. Наука об’єктивна, але ми, люди, суб’єктивні. Ми маємо бути перш за все суб’єктивні щодо свого, своєї історії. Казати де – погано, а де – добре. Що таке 23 лютого, а що таке 14 жовтня. Які причини, чому такі свята, чому так. І розуміти ті речі. Яка різниця між Червоною армією і армією УПА і чи взагалі їх доцільно порівнювати. Мої студенти – це школярі після 9 класу, у них якраз цей період по програмі – 1917-1921 роки. Мені важко розказувати їм історію, особливо за ту Центральну Раду. Але у нас Центральна Рада і Грушевський у всіх книжках – основа основ. Я, наприклад, більше симпатик Скоропадського. А інший скаже, що він москаль, що він там царський, авторитарний. А я симпатик його ще із студентських часів. Я зрозумів, що це людина, яка діяла. Важко мені, я вже суб’єктивний. Але ні, я мушу вихваляти Винниченка-комуняку. А я ні його не вихваляю, ні Грушевського. Грушевський хороший історик, але не політик. Все, це крапка. Читаймо «Історію України-Руси», пишемо книжки – це наша робота. Але не ліземо туди, куди не треба.

Тобто історикам не треба в політику?

А ви спробуйте. Спробуйте, може з вас щось буде краще, ніж з Грушевського. Ви знаєте, що таке наша політика? Ви маєте такі кошти, щоб туди піти? А якщо ви підете за чиїсь кошти – будете залежні. Навіть попри все те лайно, що там відбувається, треба бути завжди людиною. Тому що життя таке. Не можна бути дуже принциповим, але треба старатися бути людиною у будь-якому випадку. Наші політики того не розуміють. Основна проблема України не Росія, це ми самі. Чому ми крадемо в тій же самій армії, коли служимо, розбазарюємо. Чому ми даємо хабарі, коли вчимося, студенти? Я вчився 5 років – ні одного страйку студентів не було. Подивіться, що робиться в світі: студенти – то сила. Може десь там трошки перегинання палки є, але правильно, студенти вчитись не хочуть, бояться. А той, хто вчиться, йому не треба страйкувати. Але в нас в основному всі бояться, всі завжди: «Ой, не можна нічого сказати, бо потім десь можуть помститись на оцінках». Воно все в нас закладається ще з дитинства, менталітет.
Якось я йду по Сихові, і йде російськомовний дідусь з внучкою. Біля них тпаркан і мала хоче на нього вилізти. Він її бере, висаджує на той цегляний паркан, вона йде. І йде наша патріотка українська: «О, що ти висадив дитину туди на верх? Зараз впаде, щось собі зробить!» Я так йду і кажу: «Пані, як Ви думаєте – може через то москалі завоювали 1/3 світу у свій час?» І вона закрила писок. Не можна вчити. Нас змалку вчать: не можна битися, не можна те, се. Не можна так вчити! На Кавказі так не вчать і вони гордими народами виростають. Там хлопці вміють постояти за себе, за своїх жінок, і кінець кінцем за свою країну. Бо якщо ти не почнеш змалку – потім не зможеш. Який ти будеш патріот, якщо ти своє не можеш захистити? Війна – то те саме, що до тебе в хату лізуть. Все. Ти їх або виганяєш, застосовуючи силу, або покірно даєш себе зв’язати і хай тобі праскою парять одне місце. Це проста філософія, але люди того не розуміють. То треба починати з малку. Ми стали дуже добренькі всі. Через що?

Але зараз Ви працюєте з дітьми і можете їм усе це пояснити.

Так, я говорю їм це завжди. Але вони в такому віці, що одиниці слухають. Однак їм треба говорити. Оцей вік підлітковий, я теж у 15 років не дуже слухав. Я собі займався самовихованням, щось читав. У школі в мене була хороша вчителька з історії – Марта Генріхівна. Вона  потім стала моїм класним керівником . Я єдиний мав позитивні оцінки в неї, на олімпіади їздив. Я просто вчив історію, хоча ніхто з вчителів не розумів, нащо те львовознавство. От за цю мою патріотичну позицію можу їй сказати: «Дякую!»

 

Інтерв’юери: Пікулицька Христина, Кілар Анастасія.

Фото: Кілар Анастасії та з особистого архіву Тараса Березюка.