Герой України – Андрій Марунчак
Андрій Миронович Марунчак народився 3 листопада 1966 року в селі (тепер місті районного значення) Жидачеві Львівської області. Після закінчення Березинської середньої загальноосвітньої школи вчився у Новороздільському СПТУ-5 за спеціальністю «слюсар по контрольно-вимірювальних приладах та автоматиці». Після закінчення навчання у 1985 році, Андрій служив радистом 1996-го окремого радіотехнічного батальйону ППО Радянської армії в Афганістані, звідки повернувся з трьома пораненнями, контузією і спогадами про пережите.
У 1989 році Андрій вступив у Львівський державний університет ім. Івана Франка на історичний факультет. Але після першого курсу йому довелося залишити навчання, щоб піклуватися про сім’ю. Пізніше одружився, виховував доньку та сина. Разом із братом Петром займалися будівництвом.
Розвиток подій у Незалежній Україні не залишили Андрія осторонь. Він брав активну участь у всіх майданах, захищав права афганців та чорнобильців. На Майдані 2013-2014 років був від першого до останнього дня, де отримав ще одну контузію.
Після початку військових дій на Сході України, Андрій з братом пішли служити у 8 «афганську» сотню 24 батальйону територіальної оборони «Айдар». Дружинам сказали, що поїхали на зарбітки в місто Золотоноша.
Андрій Марунчак загинув 13 серпня 2014 року біля смт. Новосвітлівка Краснодонського району Луганської області на очах у брата Петра:
«— Щоб закріпитися на позиціях, до нас мала підійти підмога з боку Краснодона — танки, бойові машини піхоти, — розповів кореспонденту “Високого Замку” будівельник Петро Марунчак, молодший брат Андрія. — Коли ж ми почули рев танкових двигунів з боку Станиці Луганської, подумали, що наші хлопці помилково проїхали дорогу, а тепер повертаються. Мій брат зняв свій бронежилет, віддав його солдату-“строковику”, який його не мав, віддав свою кевларову каску, і пішов разом з товаришем назустріч тим танкам. На середині дороги наш танкіст подивився у бінокль і крикнув: “Хлопці, таж це російські Т-72!” У цей час брат перебував за 50 метрів від ворога.
Бойовики не розуміли, що за дивак у повний ріст іде до них. Відкрили по ньому вогонь з танкового кулемета — кулі прошили нижню частину тіла, перебили ноги. Важкопоранений, Андрій встиг витягнути гранату і кинув її у російський танк. Внаслідок цього у “сімдесятидвійці” здетонували боєприпаси, танк вибухнув, його башта підлетіла догори на 20 метрів… А тим часом наш танкіст (колись при зустрічі потисну йому руку) зробив два точні постріли — і підбив два інші ворожі танки. По телевізорах показують казки про супермена Рембо, але навіть там я не
бачив такого пекла, в якому опинилися ми… Підбиті танки заблокували проїзд іншим п’ятьом російським Т-72. Із сепаратистською піхотою ми справилися, і решта ворожої бронетехніки дала задній хід. … Якби не Андрій, і якби той російський танк вистрілив першим, все могло б закінчитися печально для 80 чоловік із нашого спецпідрозділу. В тому числі — для мене…»
В Андрія залишилася дружина Оксана та двоє дітей. Його поховали у Новому Роздолі як Героя двох війн. Посмертно нагороджений орденом «За мужність»І ступеня, відзнакою “Народний Герой України“, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».
Детальніше про Андрія Марунчака у спогадах його брата, Книзі пам’яті полеглих за Україну, NEKROPOLE.
Матеріал підготували Христина Пікулицька та Анастасія Кілар.
