Як почався Ваш шлях до війни?
Це було ще з дитячих років, мені завжди подобалось усе військове. Навіть перед тим, як поступати в університет, у мене були плани одразу йти в Академію сухопутних військ. Але, оскільки я виховувався тільки матір’ю, то було трохи тяжко залишати її саму, бо 5 років казарми і вдома не будеш. Тому прийняв рішення почекати з Академією і поступив сюди, на історичний. А потім прийшла повістка на строкову службу і я вирішив, що пора.
Після того, як Ви пройшли всі бюрократичні кола, куди Вас розподілили?
У мене була з цим цікава ситуація: у Львові я прожив багато років, коли вчився в університеті, так і думав у Львові служити і залишитись тут. Ну, хотів йти у 80-ку. Так сталось, що тоді у них перший батальйон вже був укомплектований повністю контрактниками і їм потрібно було лише водіїв. У мене категорія не підходила, потрібно було мати категорію С, а в мене були тільки А, В категорії, тому мені сказали або чекати, зробити права і тоді приходити, або іти в якусь іншу частину і потім до них перевестись. Ну і пішов я в Яворів, у 24-у бригаду, думаю багато хто з Львівської області знає цей підрозділ, тому там і залишився. Не пошкодував, що туди пішов, і потім особливого бажання переводитись не було. Це механізована бригада, я прийшов на посаду кулеметника-радіотелефоніста в інженерно-саперну роту штабного батальйону. Але тільки прийняв посаду і одразу почалась війна, почалась мобілізація, у нас в бригаді заповнили повністю штат мобілізованими, і мене прикомандирували в розвідувальну роту разом із моєю технікою, так що до того часу, поки я не поступив в Академію, то у розвідці служив.
Скільки часу тривала підготовка до виїзду на Схід?
Мобілізація почалась у нас десь в травні, приблизно до двох місяців у нас було бойове злагодження, тому що в липні місяці я вже був на Сході. Хоча, перші у нас, батальйонно-тактична група 1МБ, ще в березні виїхали. Тоді ще АТО не було. Вони спочатку були в Сумській області, потім переїжджали у Харківську область. Також у них ніби було бойове злагодження, але вже не тут, на полігоні, а потім, коли розпочалось офіційно АТО, і їх туди перекинули. Спочатку у нашої бригади районом відповідальності був сектор «А». Тоді ще не було такого розподілу, як зараз, Луганський напрямок, Донецький, Приморський, чи там Маріупольський, тоді все було поділено по секторах. Отож наша бригада відповідала за сектор «А» – це, якщо дивитись на сучасну карту АТО, десь приблизно від Лисичанська до Станиці Луганської, тобто північ Луганської області. Тоді були перші серйозні бої поблизу Слов’янська – звільняли містоз десантниками і 80-ю бригадою, і не тільки. Слов’янськ – одне з таких перших міст, які ми звільнили. Далі були Сіверськ, Лисичанськ, Краматорськ, Красний Лиман, Ямпіль, Крива Лука.
Що Вам з тих подій запам’яталося більше?
2014-й рік вже не так добре пам’ятаю, але і забути теж таке тяжко, тому що 2014-й рік це, в принципі, найгарячіший період АТО: звільнення, штурми, тому вже не дуже всі населені пункти пам’ятаю, всіх людей поіменно, але тоді було найважче. Перш за все тому, що зараз вже простіше, вже прослужив трохи: і там побув, і тут вже орієнтуєшся. А коли ти приїжджаєш отак зразу на війну, то для людини тяжко адаптуватися, є різні випадки: буває, що люди губляться. Це все залежить від психіки людини, від певної моральної стійкості. Але нічого, як то кажуть, після перших боїв людина загартовується і звикає.
Якою була специфіка саме Вашої роботи? За що саме Ви відповідали?
Моя посада була кулеметник-радіотелефоніст. Я вже казав, що мене прикомандирували разом з моєю технікою і з моїм водієм в розвідувальну роту. Я дуже вдячний Тарасу, водію, він також зі Львова, щоправда, не з нашого університету. Він був водієм, якого разом зі мною прикомандирували із машиною. Я був кулеметником БТР-80, ну і завдання, які виконували, були найрізноманітнішими. Наша розвідувальна рота була однією з найбільш підготовлених, у плані тактики, фізично підготовлена, забезпечення також було одним з найкращих, було найбільше контрактників і командир був один з найдосвідченіших, це Степан Воробець. На жаль, зараз він не з нами, загинув в червні 2014-ого року. Ми виконували завдання і по супроводі вантажів, і колони проводили, бо зараз тут вже простіше – є лінія розмежування, там наші, там не наші. Тоді це була інакша ситуація, не знаєш де хто, чи це село/місто контролюється нами, чи не контролюється, бо сьогодні контролюється, завтра не контролюється. Блокпости, дороги – тоді було з цим дуже важко, тому тоді такі різноманітні завдання доводилось виконувати. По штурму також різні були, в принципі, ми завжди першими йшли, тому що були найбільш підготовлені.
Розкажіть про перший бій? Які були відчуття? Емоції?
Перший бій…Їдучи на Схід, очікував, що буде трошки по-іншому, але не так сталось, як гадалось. Те, що ми бачимо у фільмах – це одне, а те що є насправді – зовсім інше. Перший бій у мене був досить короткотривалим: ми супроводжували колону нашої техніки в сторону Лисичанська. Наш БТР був замикаючим в колоні, тому що ми відповідали за цю колону і були похідною охороною. Тоді це був мій перший тиждень на війні, було дуже тяжко налаштувати себе на це все, але страх робить своє. Коли ти їдеш і знаєш, що все може бути, починаєш дуже скоро думати і приймати рішення, тому що часу там нема. І так як наша техніка не досконала, тим більше стара, ламається, колона зупинилася на повороті. Ми знаємо, що це було більше з технічних причин, що хтось поламався. Можливо, і засідка була, тяжко щось сказати, але почався обстріл. Я зрозумів, що сили тоді в нас були більші, ніж в них. Закінчилося все досить швидко, щоправда, страшно було бачити поранених людей – це перші твої друзі, які кров’ю стікають, це тяжко. Хоча зараз про це говорити набагато простіше, але тоді це було дійсно страшно і такі моменти важко забути. З мого відділення хлопець, Назар, отримав поранення і нам прийшлось його везти назад, в польовий госпіталь, тому що поранення була досить серйозне: йому фактично розірвало стегно, була дуже сильна кровотеча, відірвало пальці на руках. І, як вже потім виявилося, він зачепив невідомий вибуховий предмет, який і призвів до такого. Але, дійсно, за такий, нібито, невеликий період часу, пам’ятаєш це все в найменших деталях. А потім вже з наступними завданнями до цього звикаєш, і стараєшся, щоби все було з мінімальними втратами і з максимальною користю.
Розкажіть про свою бригаду? Хто там служив? Які національності переважали?
В принципі, бригада не є новостворена, як ми бачимо, тепер нас почали трохи реформувати, відновлювати старі військові частини. Також це єдина бригада, яка має почесний статус «Залізної» за свою залізну волю, продемонстровану в боях. Колись це була 24-а дивізія, тільки, по-моєму, в 2004-му році її розформували і переформували у бригаду. Але навіть у ті періоди, коли Збройні сили були в гіршому становищі, ніж зараз, вона була досить престижним підрозділом і неодноразово заохочувалась вищим командуванням і сухопутних військ, і збройних сил. Окрім того, в 2012-му році була визнана кращою механізованою бригадою Збройних сил, брала участь в різних міжнародних навчаннях. Також багато наших офіцерів, сержантів, солдатів брало участь в місіях у Косово, і в Іраку, і в Ліберії, і в Конго, у різних миротворчих місіях, тому спеціалістів там вистачало і серед офіцерів, і серед рядових солдатів, і серед сержантів. В принципі, підрозділ не найгірший. На Сході противник боявся нашої бригади. Не раз чув, як по радіостанції говорили: «Оп’ять ета чортова «залізяка». Оні нє отступят!».
Розкажіть, коли Ви були на Сході, де ваша бригада розташовувалась? Як розподіляли обов’язки? Хто був поваром? Хто лікарем?
Тут треба розуміти, що було в 2014 році і що є зараз. Тоді була трошки інша специфіка бойових дій, тому конкретного місця розташування не було. Зараз, оскільки у нас пішла більш пасивна фаза війни, то є конкретні райони, за які відповідає бригада, і де вони, в основному, дислокуються. Тоді багато було переїздів. Спали там, де собі постелили, якщо на довше зупинялися, старались розставити палатки. Щодо лікаря, то у нас по штату був мобілізований санінструктор, такий старший дядько, львів’янин, щоправда не пам’ятаю, як його звали, але позивний у нього був «Док». Він мав підготовку як медик, строкову службу проходив санінструктором, тому за допомогою до нього зверталися. Але в нас були медики, в 2014-му році прикомандировані до нашого львівського військового шпиталю, і там вони займалися більш серйозними питаннями з пораненнями і такого плану. Що стосується повара, то старалися, якщо якесь бойове завдання, щоб не всі їхали, а декілька чоловік лишилося. Вони там щось готували їсти, поки ми поверталися. А так, в принципі, по черзі старалися готувати. Потім, коли були перерви між боями, то навіть польову кухню розставляли і вже можна було туди сходити поїсти.
Були якісь свої традиції в армії?
З традицій навіть не знаю, що можна таке згадати. Наприклад, не з дуже приємних, я на будь-які військові свята – 9 травня, на 6 грудня, на день розвідки (7 вересня від 1992 – ред.) старався відвідати могили наших загиблих товаришів. Також наш священик . Я її на будь-яке завдання завжди зі собою брав, якщо знав, що кудись маю їхати, то ніколи її не знімав. Перед завданнями завжди перевіряв, чи вона ніде не загубилася. Також, вже коли ми брали участь в обороні Кримського, можливо знаєте такий населений пункт, Бахмутська траса. От саме те Кримське було відірване, і ще декілька сіл від цивілізації. Не було у них ні світла, ні газу, магазини не працювали, взагалі комунікацій ніяких. Завжди, коли ми їхали туди на виїзд (там не постійно стояли, а тільки виїжджали за потреби), то брали із собою для дітей якесь згущене молоко, печиво, щось таке. Тому що діти завжди, коли бачили, а я на Уралі їздив (Урал-4320 – ред.), що я їду, то вибігали на дорогу за якимись гостинцями. Ще однією з традицій була їзда під українську музику (весільні, забавні пісні). Ми вмикали магнітофон в машині на всю гучність і не було чути обстрілу, це додавало впевненості.
У нас були різні випадки, наприклад, як ми святкували Різдво. То був 2015 рік, ми тоді були на заводі в Лисичанську (Склозавод «Пролетарій» в м. Лисичанськ – ред.) і от, також завдяки волонтерам, влаштували різдвяну вечерю, Святу вечерю і потім Різдво. Кожен з нас був з різних куточків Ук раїни, і кожен розповідав, де і як святкують Різдво, в різних традиціях. Поколядували навіть трохи, кожен співав якусь колядку і я почув декілька нових, яких я тут, на Західній Україні, раніше не чув. Це був один із веселих моментів. Так само потім Великдень святкували. Був цікавий і веселий випадок: нам на мінне поле ОЗМ-72 зайшло стадо диких кабанів (6 штук). Рота два дні їла свіжину. Хоча тієї ночі, коли це сталось, всі думали, що це ДРГ противника до нас пробувало зайти.
Які позивні у вас були в бригаді? У Вас яке було?
У мене був позивний «Каштан» і «Печеніг». «Печеніг» це, в принципі, був загальний позивний нашого взводу. Так як мені приходилось виконувати обов’язки командира взводу, то мусив бути «Печенігом». «Печеніг» – згідно таблиці позивних, його не вибирали. А «Каштан», бо в мене футбольна команда в селі так називається і жителі села себе називають каштанами.
А як проявлялось бойове побратимство на службі?
«Коли я їхав на якесь завдання, то завжди був впевнений, що ті люди, які є зі мною, вони не підведуть і просто надіятись більше не було на кого, тому і доводилось таким чином бути з людьми настільки близьким»
Коли ти на Сході, матеріальні цінності відходять на інший план, і навіть щось просте може бути для тебе дуже цінним. Бувало таке, що поїхали на якесь завдання, не встигли повернутися, затримались на день-два, наприклад, харчів не вистачає. І коли твій друг приходить і банку тушонки на двох ділить, то зразу відчуваєш щось тепле до цієї людини. Один поїв, другий не поїв – такого не було, останнім шматком хліба ділилися, тому на якісь матеріальні цінності ніхто не звертав уваги. Наприклад, що хтось отримує зарплату, то той може також щось собі поїхати в магазин купити, і питання, чому хтось інший собі не купив, не було. Так само з екіпіровкою, я вже говорив, що мені і тепловізор, і коліматорні приціли волонтери подарували. Вони коштують дорого по теперішніх мірках, навіть дуже дорого, але там ця річ не є цінною в грошовому еквіваленті, вона там потрібна для іншого. Ніхто не задумувався, скільки це коштує, бо якщо тій людині треба, то йому віддавав і навіть не переживав. Тому, що стосується бойового побратимства, то це не пусті слова, воно дійсно так є. Звичайно, що під час бою це проявляється ще в більшій мірі, ніж звично. Тому що людині, яка поруч з тобою, довіряєш своє життя, а вона довіряє тобі. Тому що, якщо кожен буде сам за себе, то буде все набагато складніше. Багато я наводив вже таких прикладів, один і з них – серпень 2014-го року, коли ми потрапили в засідку на шляху до Луганського аеропорту. Нашу колону там розбили, і з неї залишився лише один БТР і одна командно-штабна машина, якою їхати було майже нереально. Зв’язку тоді не було, тому що до аеропорту нам було ще кілометрів 30, а до нашої бази 90 кілометрів, ми тоді були у Новоайдарському районі. Зі зв’язком були тоді трохи проблеми, 2014-й рік, зараз вже краще забезпечені. Ми не могли ні з ким зв’язатися, то й попали під обстріл і навіть ніякої допомоги не могли собі викликати. З горем пополам, вже звичайним мобільним телефоном додзвонилися і хлопці по нас приїхали, не знаючи де ми є, знайшли нас і допомогли виїхати, тому в біді нікого ніколи не лишав. Коли я їхав на якесь завдання, то завжди був впевнений, що ті люди, які є зі мною, вони не підведуть і просто надіятись більше не було на кого, тому і доводилось таким чином бути з людьми настільки близьким.
А як було із продуктами? Чи вистачало? Привозили щось волонтери?
У 2014 році з боку держави в цьому плані було трошки гірше. Норми військовослужбовця і його забезпечення були погані, щоб на тому прожити і ще й воювати, з банкою перловки, то тяжко. Звичайно, що волонтери багато в чому допомагали, тому велике їм дякую і наш Університет долучався до цього. Це викладачі з моєї кафедри, вони дізналися, що я там був. Я був на кафедрі історії середніх віків і візантиністки. Наші викладачі допомагали нашому підрозділу, а саме: Ігор Лильо, Леонтій Войтович, Назар Козак. Також я знаю, що був задіяний деканат. От Ігор Лильо крім університету ще працює на радіо «Львівська хвиля», то він підключив і звідти волонтерів, які нам допомогли з тепловізором, з коліматорними прицілами на автомати і дороге екіпірування допомогли придбати, за що також дякую «Львівській хвилі» та університету, а також Ігорю Лильо.
А вели контакти з місцевим населенням?
Це цікаве питання, часто ним цікавляться. Скажу так, що в 2014-му році, в принципі, місцеве населення не дуже добре ставилося до нас, до Збройних сил, до поліції, і внутрішніх військ тоді, зараз це вже Нацгвардія. Бувало таке, що викрикували: «Зачєм ви сюда прієхалі?», «Ми нє хотім войни» і т.д. По людях видно, що ми приїхали до них не в гості і вони не були доброзичливими. Про вдячність тут взагалі ніяка мова не йшла, тому що вони вважали нас, в принципі, такими ж ворогами, якими ми вважаємо зараз Росію. Тобто, навіщо ми до них прийшли, вони ж і так все добре там жили. Тому, випадків, які б сильно запам’яталися, не було, тому що вони боялися нас, як озброєних людей, бо хто його знає, як ми до них можемо поставитись. Але у нас до мирного населення було ставлення, що тоді, що зараз, завжди добре. Командування завжди заохочувало працювати з мирним населенням, тому що ми отримували багато інформації від них, що стосується розвідувальних даних багато вони допомагали. Також треба показати людям, що ми не такі погані, як їм говорили і якими ми їм здаємося. Потрібно показати себе з кращої сторони. Допомагали тими ж продуктами, тому що у них там магазини закриті. Допомагали всім, чим могли, і навіть дітей вивозили, коли просили, транспортом допомагали. Коли обстріл починався, ми старалися завжди попередити людей і таким чином здобували довіру. Були все таки люди, які були налаштовані проукраїнськи, тому вони були зацікавлені в тому, щоб допомагати нам. Це проявлялось в тому, що вони могли попередити нас, наприклад, про замінований міст, могли сказати: «Вважайте, бо ми бачили їхні машини там», і це допомагало. Були випадки, коли знешкоджували нерозірвані боєприпаси, що впали на чийсь город або сад.
Розкажіть, як Ви вже вертались додому. Як їхали додому? Скільки часу Ви були на Сході?
Додому я їхав два рази, тому що два рази їхав і на Схід. Перший раз це було у вересні 2014-го року, ми вертались додому після дуже тяжкого літа, зазнали тоді дуже багато втрат, серед техніки це взагалі катастрофічно, серед людей так само. Ну, і пам’ятаємо, серпень-вересень 2014-го року – це був Луганський аеропорт, який обороняла в більшій мірі наша львівська 80-ка, ну і в меншій мірі ми їм також допомагали, і старались контролювати цю єдину «дорогу Життя», зі Щастя до аеропорту. Старались підтримувати їхню артилерію нашою, але…Людські ресурси не вічні, бо півроку без будь-яких ротацій, без будь-якої допомоги, так не можна. Техніка так само потребує обслуговування, півроку воювати на тому, на чому ти виїхав, ще хто знає, якого воно там року, не можна. І знаємо, що серпень-вересень 2014-го – це місяці, коли регулярна російська армія, відкрито ввійшла на територію України. Знаємо і Псковську дивізію, документи якої було знайдено, Список вечірньої перевірки – це документ, де є іменний список їх всіх військовослужбовців, вдалось нам захопити, це також у Лутугине чи в Георгіївці біля Луганська. Тоді був такий переломний момент, нам не вистачало ресурсів. Потім командування вирішило, що нас потрібно звідти забрати, тому у вересні після таких тяжких боїв, де були артилерійські обстріли, втративши майже всю техніку, нас вивели спочатку в Хворостянівці (між Старобільськом та Новоайдаром), якщо не помиляюся, то це вже ближче Старобільська, ближче Харківської області. Там ми чекали, що поїдемо додому, хоча додому нас мали би забрати якимось ешелоном військовим, якимись поїздами, так, як ми туди добиралися. Потім сказали, що добирайтеся, чим можете. Ми подзвонили до волонтерів, за нами приїхав автобус, і ми ще півтори доби їхали до Львова автобусом. Перший раз, коли я приїхав, це був вересень. Я приїхав додому якраз на сам День народження дівчини, 12 вересня. Потім у жовтні в нас було весілля, і вже через 10 днів я поїхав назад на Схід. Другий раз, коли я їхав додому – це вже 2015-й рік, весна, місяць травень. Я також півроку був без ротації і, можливо, залишався ще би там на довший час, але вирішив іти вчитись в Академію сухопутних військ. Це було не тільки моє бажання, наш командир батальйону вирішив так. Я вже тоді, можна сказати, виконував функції командира взводу, тому що офіцерів у нас катастрофічно не вистачало. У нас з цілої роти був один офіцер мобілізований, і то він такий був «любітєль костра і пєсєн», тому з нього толку було мало. Тому, в принципі, командир взводу це вже офіцерська посада, і комбат, знаючи, що в мене є вища освіта, хотів відправити мене, щоби я отримав офіцерське звання. Але приїхавши сюди, зібравши всі документи, наша бюрократична система сказала, що мені треба знов піти вчитися на бакалавра, щоб отримати звання. Це було справжньою проблемою, тому що в університеті Франка я закінчив бюджет, а при вступі в Академію були також тільки бюджетні місця, а дві бюджетні освіти у нас по закону не може бути. Тому теж було дуже складне питання, яке вирішували на найвищому рівні. Навіть командир бригади, казав: «Як так може бути, людина рік часу провоювала, виконувала обов’язки на тій посаді, має вищу освіту, і виходить вона офіційно не може стати на цю посаду, тому що нема курсів, щоб туди відправити, а вчитись не може, бо вже є вища освіта!?». Але потім, через вище командування мене прийняли в Академію сухопутних військ, де я вчусь і на даний час. Зараз я там на другому курсі.
А якісь вміння/навички, які Ви здобули на історичному факультеті, Вам допомагали?
Офіцери завжди любили зі мною поговорити на історичні теми, які стосувалися армії, війн. Наш заступник з виховної роботи, колись їх називали замполіти, зараз це заступники з морально-психологічного забезпечення, то завжди старався залучати мене на різні заходи з місцевим населенням, це вже пізніше, коли були спокійніші періоди. У Лисичанську доводилось в школу приходити, то День Збройних сил був, і нас керівництво школи запросило туди в гості, щоб ми розказали про свою професію. Сказали піти мені, бо я вчився на історичному і вмів добре говорити. В загальному, коли людина вже має вищу освіту, то цей досвід завжди є позитивним.
Що Ви можете побажати студентам?
Перш за все, я вважаю, що якщо людина, наприклад, вибрала собі якийсь шлях в житті, хтось там, наприклад, вирішив бути журналістом, хтось перекладачем, то завжди треба прислухатися до свого внутрішнього голосу, і йти до цього. Адже якщо ми будемо займатися тим, що нам не подобається, то результат буде не дуже. Що стосується викладачів, то в нас в Університеті досить непогані викладачі, багато чого мене навчили. Істориком я не став, але хочу їм подякувати за те, що вони тут працюють, вчать нас, бо їх робота нелегка. Щодо порад, то зараз в нашій держав важкий момент, важкий період, тому потрібно згуртовуватись, адже біда допомагає людям об’єднатися, і досягати разом завдання, яке ми перед собою поставили!
Інтерв’юери: Пікулицька Христина, Кілар Анастасія.
Фото: Кілар Анастасії та з особистого архіву Коваля Володимира
