Розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили на війну? Як це сприйняла Ваша сім’я?
Мені прийшла повістка з військкомату. Жінці тяжко-важко було. У нас ще й біда в сім’ї – брат ж загинув на Майдані, Богдан Ільків. Тут не йти не можна було. Сім’я патріотична, дід був в УПА, нас виховував націоналістами.
Ви брали участь у подіях на Майдані?
Я їздив уже за тілом. Був на Майдані впродовж останніх 2 днів.
Коли Ви збиралися на війну, що брали з собою?
Я поїхав зранку, коли діти ще спали. Навіть з ними не попрощався. А дружина була зі мною, аж поки мене не посадили в машину і не відвезли в навчальний центр «Десна». Жінка дала з собою образки, діти наплели вервички.
Яке спорядження брали із собою?
Нічого, взагалі нічого. Тільки мило, рушник і зубну щітку. Мені зі всім Університет допоміг, Тарас Богданович [начальник Відділу сторожової охорони] – бронежилет, каска, тактичні окуляри, У форму нас переодягнули аж через 2 тижні. Тоді знову з формою Університет допоміг.
З якими проблемами Ви зіштовхнулися, коли прийшли на службу?
Які там у нас проблеми були? Армію вже знав, бо раніше проходив строкову службу. Дуже тяжко тим, хто раніше не служив. У нас яке було завдання? Ремонтувати машини. Але їх треба чимось ремонтувати, але ж ключів нема, запчастин нема, нічого нема. Хлопці дзвонили додому, і хто що міг – то присилав. Нам запчастини привозили хтозна-звідки, щоб було з чого зробити ту машину, щоб вона виїхала на передову. Тобі давали голу машину – і все. Були такі моменти, коли не було чим колесо відкрутити. От так збирали, комплектували по чуть-чуть, по чуть-чуть ті машини.
Розкажіть, будь ласка, про Ваших побратимів.
У нас контрактників не було, тільки призовники. Було багато добровольців, старших людей. Старші йшли, бо раніше, якщо сину прийшла повістка, тато міг йти замість своєї дитини. Навіть шістдесятирічні були. А так, то служили чоловіки 40-50 років. Бувало, що батьки з синами разом були, щоб сина самого не відпускати. Кажуть: «Ще молодий, зелений, щоб десь не заліз». Були мобілізовані, які мали судимості. Вони призивалися, щоб потім ту судимість їм закрили.
А як до них ставилися?
Нормально ставилися. Серед них теж є нормальні хлопці. У мене в бригаді більшість такі були. І все було нормально, вони старалися. Якщо зразу з ними не могли поладнати, то відправляли в другий батальйон, чи до другої роти розприділяли, або на саму передову.
Чи були з Вами хлопці інших національностей?
Вірмени були. До нас ще часто 80-тка, 30-тка приїжджали, то там хлопців різних національностей було багато. Був один татарин – хлопець під 2 метри. Дійсно здоровий, як він лазив в ті САУшки? [САУ – Самохідна артилерійська установка] Були вірмени, молдавани… Не знаю, де вони їх всіх назбирали? (сміється)
Можливо, Ви розкажете про побутові обов’язки? Як взагалі проходив день на фронті?
Коли стояли на базі у Сватові, повинні були ходити в наряди. Мусили себе охороняти, бо там була така розвилка, що з одного боку за 60 км кордон з Росією, а знов до передка – 100 з чимось кілометрів. Коли поступав виклик, що треба виїхати, то нас знімали з наряду. А так, то переважно ремонтували техніку, яку до нас притягували або приїжджали на ній ще своїм ходом. Там не було вільного часу, як такого. Поїхали, виконали своє завдання на передовій, повернулися на базу. Тут, на базі, могла бути інша робота. Навіть субота і неділя були робочі. Якщо пару днів було спокійно, не було виїздів, тоді вже могли трошки в місто піти.
Існували якісь покарання під час служби, чи на полігоні? І за що?
На полігоні не було. У війську… Та яке покарання? Це не секрет, всі вживали [алкоголь]. Якщо ще й такий контингент, що половина сиділи в роті, то було різне. Одразу викликали ВСП – Військову службу правопорядку – і вона вже розбиралася з правопорушниками, там ніхто не панькався. Вони забирали до себе, там суди були.
А в середині війська? Можливо, були якісь неформальні покарання?
Ні, там війна, там такого не може бути. Яке неформальну покарання? Не знати, де ти завтра будеш і з ким.
Скажіть, чи були у Вас контакти з місцевим населенням? Які настрої серед них побутували?
Ми дислокувалися біля міста Сватове. Могли піти на базар, щось купити, прийти назад. Та й все. Дуже не походиш, тому що половина населення ніби «за», половина – «проти». Там стояв не тільки наш полк, але й інші. То з сусіднього полка двох пацанів знайшли вже 200-ми на ранок, теж пішли в місто і не вернулися. Були й інші випадки.
У сторону Щастя ми постійно їздили однією і тією самою дорогою. За Старобільськом було село, що найбільше запам’яталося. Усім хлопцям запам’яталося, хто тою дорогою їздив. Там стояли діти, років 10-12, махали нам руками, кричали: «Слава Україні!», казали: «Вуйку, дайте щось поїсти!». Раз ми дали пачку макаронів, а один хлопчик каже: «Мамо, макарони дають!». Там з чоловіків нікого не було, бо вони всі пішли воювати за «Новоросію», самі жінки залишились. А я питаюся: «Сину, ти що – макаронів ніколи не бачив?» Бо що таке макарони? І він каже: «Дядька, рік тому останній раз макарони їв». То найбільше дивувало. Хоч нам забороняли по дорозі зупинятися, але ми все одно машини глушили, і дітям давали їсти: хліб, тушонки, згущене молоко. Що мали, те давали. На передовій хлопців у будь-якому випадку чимось нагодують, а дітям треба.
Часто вдавалося поспілкуватися з місцевими?
Не дуже часто, тому що ми їздили на майже всі засекречені бази, та й безпілотників багато. Їздили у бригади до своїх хлопців, то там місцевих вже не було. Пам’ятаю, заїхали в одне село, біля Кримського, Капітаново називалося. Там 200 чи 300 хат в селі, а на те село 5 чоловік живе. З ким будеш спілкуватися?
«Був би не той президент, може, й війни не було. А президент теж вийшов з якого навчального закладу, з якогось вишу, став депутатом, потім президентом. І щоб не забували, що вони [студенти] – український народ. Треба про народ думати, а не за себе…»
Як часто Ви мали можливість зідзвонюватися із рідними?
Рідні дзвонили майже кожного дня. Хіба, якщо телефон не тягнув, бо ближче до передової сигнал глушили та не було зв’язку. Якщо на базі – то щодня. У нас тільки 2 години перед відбоєм були вільні то ми вже знали, що після 20 год можна буде подзвонити.
Були якісь дзвінки з погрозами з боку сепаратистів чи SMS?
Так, були. Їдеш на передову і тобі приходить SMS. Якщо ти відкрив – тобі одразу 10 грн з’їло.
Як реагували зазвичай на таке?
То залежить від психіки людини. Був у нас один чоловік, років 37-38, у нього діти ВКонтакте сиділи, повикладали там фотографії свої. То йому сєпари чи хто присилали фотомонтажі з відрубаною головою, ще якісь. Постійно йому посилали і посилали ті SMS. І йому впала «планка». Не витримав того всього та пішов до них. Кинув автомат і пішов. Хлопці кажуть: «Стріляти – ні, бо ніби свій». Не знаю, що йому сталося. Просто перейшов на іншу сторону і все. Від тих SMS, від того тиску.
Він не міг зв’язатися зі сім’єю?
Може і міг, але якщо вони вже раз перехопили дзвінок, то все. Його телефон мають засвічений. Мого ж телефона ніхто не повідомляв. Я приїжджаю на передову – і мені вже SMS приходить: «Ти такий то такий, йди сюди, здавайся». Звідки вони мій телефон знають? Крім дружини ніхто не знав. У соцмережах діти не сиділи.
Старалися змінити номер чи брати на передову якісь інші телефони?
Це не має значення. Я не знаю, як вони то вираховують. Бувало, хлопці топили телефони, купували нові, інші SIM-картки, приїжджали – і та сама історія. Один дзвінок зробив додому, їдеш на передову і тобі SMS йде. Не знаю, звідки вони ту базу даних телефонів мають.
Чи отримували Ви допомогу від волонтерів?
Приїжджали мої зі Щирця (я сам львівський, але живу у Щирці), з Самбора привозили нам переважно продукти. Багато приїжджало волонтерів з Миколаївського району Львівської області. Але мені найбільше університет допоміг, бронежилет купили. А хлопці взагалі в тапочках були, нічого більше не мали. То їм форму волонтери привозили, броніки, каски передавали на початках. Уже пізніше армію почали краще забезпечувати, десь наприкінці літа, восени. А спочатку взагалі нічого не мали. Лише форму і один бронежилет на трьох-чотирьох.
Може, Ви розкажете про якісь моменти, які Вам найбільше запам’яталися під час служби? Можливо, Ви знайшли товаришів на службі, побратимів?
Товаришів тепер купа, по всій Україні. Зідзвонюємося на Новий рік, на Пасху. Правда, переважно в нас у батальйоні були бійці з Львівської області.
А як Ви вважаєте – це добре, що підрозділи формують з хлопців з різних куточків України?
Думаю, що добре. Все одно є вільні хвилини, спілкуємося, слухаємо думки один одного. Було багато хлопців, що приїжджали до Львова, казали: «Всьо, іду на дємбель, лишаюся у Львові жити. Продаю хату і їду до Львова». Дуже всім подобається Львів. Були такі, що там з передка приїхали на ротацію в Золочів, мали 10 чи 15 діб вільних. То гуляли по Львові, дивилися місто, в театрі були. Сиділи десь біля Оперного театру в кафе, діти підходили до них: «Вуйку, дякую». То вони сиділи і плакали за тим столом. Дуже багато з Чернігівської області казали: «У нас такого нема! Ти як йдеш в армію – якийсь ненормальний, то приниження таке».
Які у Вас плани на майбутнє?
Дітей на ноги поставити, вони в мене ще маленькі. До пуття це все довести, щоб вони війни не бачили. Щоб мир настав. І тут, і на Сході найбільше страждають діти.
Які б настанови Ви дали нашим студентам?
Щоб вчилися нормально, дійсно вчилися. А тим студентам, які стануть депутатами, щоб їм потім у Верховній Раді мозок не пропадав, щоб вони думали про Україну, а не тільки за себе. Бо якого президента вибрали – такий і дістався. Був би не той президент, може, й війни не було. А президент теж вийшов з якого навчального закладу, з якогось вишу, став депутатом, потім президентом. І щоб не забували, що вони – український народ. Треба про народ думати, а не за себе..
Інтерв’юери: Пікулицька Христина та Кілар Анастасія.
Фото: Кілар Анастасії та з особистого архіву Ігора Ільківа.
