Чи Ви брали участь Ви у подіях на Майдані?
Звичайно. Брав участь ще у протестних акціях 2001 року через справу Ґонґадзе. Потім був у ГО «За правду», пізніше на Помаранчевій Революції. Брав участь у подіях на Майдані 2013-2014 років і братиму участь, певне, у наступних революціях і війнах.
На війну Ви пішли добровольцем чи Вас мобілізували?
Я не став чекати повістки. Вона б мені й не прийшла, тому що свого часу я успішно закосив від армії, про що зовсім не шкодую.
А що Вас підштовхнуло на цей крок?
Москалі напали на Україну. Це найбільше й підштовхнуло, це цілком очевидно. Наше покоління українців у кращій ситуації, аніж ті, які були перед нами і яким доводилося воювати.
А чому Ви пішли саме у «Правий Сектор»?
Я не є в «Правому Секторі». Добровольчий український корпус «Правий Сектор» – це зовсім інша організація. Свого часу це була воююча частина, яка мала тільки дотичне відношення до організації «Правий Сектор». На фронті, може, 10% серед хлопців були членами цієї політичної партії. Тому і пішов. У «Правому Секторі» не сильно переймалися добором кадрів. Їм потрібно було постачати свіже м’ясо на фронт для того, щоб наробляти собі політичний капітал чи навіть реальний капітал. Тому вони не дуже переймалися, кого брати.
А як Ви з ними зв’язалися?
Спершу мій кум туди пішов. Тому що він цієї війни чекав, напевно, ще з народження. Єдина людина, яку я знаю, яка справді чекала цієї війни і нарешті її дочекалася. Він був у Донецькому аеропорту. Він, як і більшість нормальних людей, які потрапили на фронт добровольцями, хотів йти воювати і йому було глибоко все одно, чи воювати в ЗСУ, чи не в ЗСУ. На той час, після всіх цих подій під Зеленопіллям та Іловайськом, складалося враження, що от-от справді почнеться масштабна серйозна війна. І що на фронті треба м’яса. Підготовлених людей в нас було одиниці. Держава не змогла налагодити нормальну, ефективну працю військкоматів, щоб брали тих, хто хочуть воювати, а не ганялися за тими, хто тікають. Тому людям, які хотіли воювати, переважно доводилося йти у добровольчі організації, які брали всіх.
Розкажіть, будь ласка, як Ви збиралися на фронт. Що Ви з собою брали?
Розпитав у кума, що потрібно мати. Він дав мені список. Оскільки я знаю багатьох дуже хороших людей, то мені допомогли колеги з роботи та волонтери. До цього я кілька разів їздив, перевозив разом з волонтерами через кордон б/у військове спорядження: каски, броніки для наших хлопців, для ЗСУшників. Відповідно, ці люди мені помогли знайти бронежилет, ще одні волонтери забезпечили каскою. Родина, друзі, знайомі знали, що я йду, скинулися грошима і я на ці гроші все інше спорядження купив.
А сім’я як проводжала? Як дружина відреагувала на Ваше рішення?
Нормально відреагувала. У мене нормальна дружина. Я не шукав собі якусь дуру, щоб мені закатувала істерики. Звісно, що їй це було не просто, самій важко залишатися, утримувати малу дитину. Їй було не дуже приємно, хвилювалася. А що робити? Це ж був такий час, що вірилося, що буде справжня війна, а не піар-акція з базаром. Мама сказала, що так і знала, що я піду. Тому що вона в мене теж розумна жінка, теж дуже хороша. Я спершу сказав, що їду на навчання, а потім вже туди. Думав, що так їй буде легше. Але вона зрозуміла, що я зразу на фронт їду.
От розкажіть про навчання – де вони проходили, чого Вас вчили?
Найкращі навчання, на яких мені довелося побувати – це у Львові, у Центрі тактичної підготовки «Бескид». Рекомендую всім, хто збирається воювати, чи не збирається, все одно відвідати.
Вони мали якусь співпрацю з «Правим Сектором» по підготовці бійців?
Ні. Це громадська організація. Впродовж 2 місяців із муляжами нас вчили основ ведення бою. Дуже толково, я скажу. Люди з інтелектом і без солдафонщини дуже корисну справу зробили, за що їм справді дуже вдячний. Звичайно, що війна і те, чого вчать – зовсім різні речі. Найбільше мені пригодилося на війні це те, що я якось виживав 4 роки у гуртожитку ЛНУ імені Івана Франка.
А як взагалі була організована робота добровольців на фронті?
Там система така: у Пісках на передовій було кілька кілометрів фронту, які ми повинні були тримати по різних позиціях. Щоб утримати, до прикладу, 10 позицій, треба щоб щодоби на них було по 4 людини. Отже, треба 40 бійців на добу, і ще 40, щоб їх замінити. Приблизно такі розрахунки. Якщо є більше людей – частіше відпочиваємо, менше – живем на позиціях. Це все добровільно. Хлопці коли хотіли – приїжджали, коли хотіли – від’їжджали. Звісно, що якщо менше, аніж на 2-3 тижні хтось приїжджає, то, відповідно, немає змісту з ним панькатися, взагалі туди пускати. Якщо вже більше, ніж на 3 тижні, тоді людина приїжджає і воює. Все. Спілкуються з людиною. Ніхто туди аж так сильно не рвався.
А скільки загалом часу перебували на позиціях? Скільки людей було?
Це не фіксується. І ніколи не буде фіксуватися. Це ж добровільно. Людина приїхала на місяць повоювати – честь їй і хвала. Приїхала на 3 місяці – взагалі друг. Змучилася чи злякалася – поїхала. Ніхто їй нічого не скаже. Будь-які проблеми вдома, чи на життя треба заробляти. Це ж все було безкоштовно. Люди хотіли воювати і воювали. Єдине, що якщо приїхав, побув трохи і тікаєш, то хлопці можуть на тебе, як на лайно подивитися. І цей моральний аспект робив набагато більше порядку, аніж вся армійська дисципліна.
Як відбувалося узгодження дій із ЗСУ?
Командири домовлялися. Там добровольці шукають місця бути на фронті, попри заборону взагалі добровольчих формувань. Це доводиться на місці домовлятися із ЗСУшниками, брати якусь ділянку фронту. Потім, якщо твоїх вбивають, говорять, що це волонтери, що ніяких добровольців у нас на фронті немає. Всі про знають. Серед ЗСУшників мало вмотивованих людей, які справді хочуть воювати. Їм ж краще посидіти за кілометр від позиції, якщо ці дурні хочуть туди лізти – хай лізуть, вмирають.
Згадайте, будь ласка, свій перший бій або той, який Вам найбільше запам’ятався.
Та я ще до цього моменту не знаю, чи я «обстріляний боєць»… Зараз трохи інша війна, позиційна, відкритих боїв, щоб ти бачив сєпара в обличчя, йшов на нього із штик-ножем, майже немає. Це або завжди щось прилітає, або розривається. Встиг сховатися – та й добре, не встиг – значить не повезло.
Мені найбільше запам’яталося, коли я вперше туди їхав. Мене, як нового, посадили в машину до «Барса», до ротного. Це якраз була траса до Пісків, повний капець газу, бо може бути артобстріл. В мене була єдина думка: «Лиш би бути чоловіком, бійцем типу, альфа-самцем». Такий весь сконцентрований, каска, бронік. Ти сидиш, а там стріляють, чути, що десь там, трохи далі ведеться обстріл. І «Барс» такий їде, щось нудно, жме четверту передачу і включає музику: «А сорочка мамина біла, біла». (сміється) Мені просто подобається, коли такі абсурдні речі там трапляються. Пам’ять, в основному, залишила якісь такі світлі хороші спогади. Я в житті так ніколи багато не насміявся, як там. Там стан психологічного комфорту. Єдине, що страшно деколи буває, коли щось летить, але це таке. Не вбило? Не вбило! Ну то й добре.
Від чого саме такий стан психологічного комфорту?
Тому що ти впевнений, що робиш потрібну справу. Для того, щоб було краще. Ти робиш із найкращими людьми, яких тільки бачив. Ти знаєш, що тут не треба ніякої маски, що тут всі навпаки найбільше зацікавлені в тому, щоб тебе підтримати. Ти не відчуваєш ні конкуренції, ні агресії. Усі максимально добрі, привітні, і хочуть один одному допомогти, тому що самому може дуже скоро теж знадобитися допомога.
Ви говорите про допомогу, тобто в таких ситуаціях проявляється бойове побратимство? А от як саме?
Помогти, замінити, підмінити, просто їсти зварити. Просто багато цікавих людей, з якими можна поспілкуватися. Коли більший екстрім, то ті, хто більш досвідчені, завжди керують менш досвідченими. І немає усіх оцих прописаних рангів. Там менше шансів, що якийсь дурень із більшою кількістю зірок на погоні буде керувати розумнішими за себе людьми і посилати їх на вірну смерть.
Можете ще розказати, які були найважчі моменти під час служби для Вас?
Мені пощастило, мене мозком друзів не обтраскувало, не ходив, руки-ноги не збирав. Взагалі чудово пройшло, у мене тільки світлі і радісні спогади. Напевно, це не дуже типово. Єдине, за що я шкодував, що цієї війни не було, коли я в гуртожитку сидів голодний.
Чому?
У нас було хороше забезпечення, було що їсти, було що робити, вірив, що займаєшся якоюсь святою доброю справою, потрібною. Ельфи проти гоблінів. Все класно. Хороша компанія, хороше товариство. Новий, цікавий вид заняття. Нарешті відпочив від усіх оцих фестивалів, мистецьких проектів, усіх оцих гонок і супервідповідальності. Що кажуть – те і робиш, ніякої гіпервідповідальності немає, прекрасно.
Опишіть, будь ласка, Ваш побут. Хто виконував обов’язки повара, лікаря? Чи були у вас фахівці?
Ситуативно. Хто вернувся з позиції, відіспався – той і варить їсти. Звісно, що одні смачніше варять, інші – менш смачно. Є там кілька хлопців, які добре варять, відповідно, вони частіше лишаються вдома, менше часу перебувають на позиціях. Стосовно лікаря, то це ж війна, там були госпітальєри кілометрів 3 від передової. Якщо щось стається, то кожен боєць має вміти евакуювати поранених. Побратими пораненого евакуювали, а вже лікарі приїхали, забрали, перевезли трохи далі від стрілянини, до себе, на свою базу, надали першу, чи вже другу медичну допомогу в сірій зоні. Якщо щось важливе, то відвезли у госпіталь.
Чи були покарання за порушення дисципліни. І якщо так – то які?
Були за вживання алкоголю. Тому у нас аватарів не було. У нас аватарів зразу виганяли з лінії фронту і це було ганебно. Якщо побачили п’яним, то на перший раз сказали: «Чоловіче, ти хоч розумієш, чого ти сюди приїхав?» На другий раз, або якщо вже зовсім п’яний, то пакували в першу машину, яка їхала на базу, віддавали на базі речі і казали: «Шуруй звідси, щоб тебе більше не бачили».
Тобто з цим було строго?
Так. Це в 100 разів гірше, ніж бути п’яним за кермом. Бути п’яним за кермом – ти вб’єш себе, ще, можливо, кілька людей. Якщо ти п’яний на передку, на посту, попри тебе проходить диверсійна група, робить прорив, і вирізає твоїх побратимів і всіх, хто в тилу.
Чи спілкувалися Ви з місцевим населенням?
Та ходило там по Пісках все це місцеве населення. Чесно кажучи, на той час Піски вже були розбомблені. Там лишилося суто деградоване місцеве населення, яке чекало, коли їхні сусіди виїдуть, і робило набіги на їхні хати і обкрадали. Які нарешті дочекалися моменту, відчули себе королями ситуації. Все село виїхало і тут все їхнє. То що з ними спілкуватися? Я не маю стільки спокою чи якоїсь такої цікавості, щоб з ними спілкуватися.
А були якісь контакти із сепаратистами? Окрім звичайних, збройних.
Коли по рації матюкатися з ними? Вони слухали наші хвилі, ми слухали їхні хвилі. В принципі якщо фронт не рухається, позиції не міняються, то всі приблизно здогадуються, де можуть бути сєпари, сєпари, напевно, здогадуються, де можемо бути ми. Це ж не є проблеми – прослуховувати хвилі. А постійно переходити на інші хвилі ти не будеш, тому що у тебе на лінії у пару кілометрів кілька сотень дурнів, яким скажеш, що завтра хвиля буде змінюватися, половина взагалі не зможе її переключити.
А з перемовинами зрозуміло: «Я труба твой дом шатал», «Иди назад в кишлаки», і т. д. Там якраз якісь чеченці навпроти нас були.
А як ви розрізняли – чеченець чи не чеченець?
Та по вимові відрізняли, по рації. Це все це велика пародія на війну. Тому що непрофесійно. Грубо кажучи, нам пощастило, що на нас напала Росія, а не якась Чехія з Ліхтенштейном. Що на нас напала ще більш деградована і розкладена армія, ніж наша. Там такий самий хаос, ще гірший.
Яким чином ви розрізняли, де сепаратисти, а де – регулярні російські війська?
По артобстрілах видно. Сєпари відробляють свої гроші. І в основному це покидьки, які і не вміють воювати, і не хочуть. Якщо грамотно зразу накривають квадрат, це учаться російські військові. Якщо так по одному кладуть – перше туда, потім сюда, потім два рази в одне місце, це ясно, сєпари, просто їм нема що робити. Сидять, скучають. Мінські переговори ведуться. Путін хоче побільше прикупити, у нас там вторгувати якесь там нове Дебальцеве, чи вторгувати якісь там преференції, “порішати” бізнес Курченка чи Ахметова в Україні. Він так користується «мінськими домовленостями». Українська влада, відповідно, використовує для того, щоб знову розікрасти черговий кредит від МВФ чи якісь там американські гроші.
Часто до вас приїжджали волонтери?
Дуже часто приїжджали, якраз тоді, коли були бої за Донецький аеропорт і опісля. Тоді журналісти постійно висвітлювали події по телебаченні. Відповідно, чим частіше показують зону бойових дій по телевізорі, тим частіше люди згадують, що у нас щось відбувається, більше налякані, хочуть максимально підтримати. Практично кожного тижня приїжджали волонтери.
А хто Вам найбільше запам’ятався з волонтерів, які приїжджали? Може якісь організації?
До мене приїжджали від громади мого Печеніжина. Громада зібрала гроші і купила б/ушний джип. Запакували їжею і хлопці його привезли в Піски. Андрій Артим, один з найбільш тямущих львівських волонтерів, який ще до тепер майже не вилазить з автомайстерні, постійно возить і ремонтує хлопцям машини. Багато чернівецьких волонтерів приїжджало, тернопільських. «Хорея Козацька» приїжджала. Ще час від часу заїжджали всякі культурні діячі – хто щиро, хто посвітитись. Але заїжджали до нас в Піски, на передок не всі доїжджали. М’ясоєдов з групи «Колекція», Капранових там бачив, мої друзі – «TaRuta», «Гуляйгород».
Вистачало того, що вони привозили? Продуктів, засобів особистої гігієни?
Залишалося. Ми віддавали солдатам, тому що в них було із цим набагато сутужніше.
«Нарешті ми змогли хоча б признатися собі, що насправді корупція влаштовує більшість суспільства. Нарешті ми змогли признатися собі в тому, що нас використовують, що все це так просто не зміниться, в тому, що суспільство навіть в стані війни не здатне припинити красти»
А з якими саме бригадами ви контактували?
Біля нас 93 бригада була, батальйон «Дніпро» – це цей, що в Пісках [зараз – Полк поліції «Дніпро-1» – ред.]. 80-ка наша.
Які взагалі люди були в ДУК «Правий Сектор»? Яких професій, соціальних груп, з якими політичними поглядами? Яка мотивація була в людей, окрім того, що почалася війна?
Це, напевне, був час найкращого психологічного комфорту, який був у мене. Тому що там, в принципі, всі побратими. Настільки хорошого ставлення одних людей до других я ще не бачив. Хіба що, на Майдані. Так само абсолютно широкий зріз суспільства – підприємці, які покидали свій бізнес, приїхали, ді-джеї, бармени, ІТшники. Абсолютно весь – і віковий, і регіональний, і професійний зріз України. Дівчат було трохи.
А переважно з яких областей?
Львівська, Тернопільська, Дніпро і з Донбасу, Харків.
Були люди, які перейшли з окупованих територій до вас?
Так, з Донецької, Луганської області переїхали, пішли до нас. Були хлопці, наприклад, з Маріуполя.
А кримчани були?
Були кримчани. Були і етнічні росіяни, і білоруси, і французи, і діаспорні українці з Канади.
А як цю війну, і взагалі причини цієї війни бачили люди, які приїхали із-за кордону?
Та деякі навіть краще бачили, аніж ті, що тут живуть. Зрозуміла причина війни – агресія Росії, один із етапів війни колишньої колонії проти імперії, яка хоче відродитися. У нас був хлопака-француз, який в Китаї познайомився з українкою під час Майдану. Так вона йому розповіла про Україну, про Майдан. І вирішив піти воювати за нашу Батьківщину. Там насправді багато таких історій, дуже-дуже цікавих. Єдине, що мені здавалося, всіх цих людей поєднує, те, що два рази схожий типаж не повторюється. Там від діда-художника, якому 60 з чимось років, до хлопців по 18 років. Правда, після того, як друг «Сєвєр» в аеропорті на вишці загинув, вже хлопців до 20 не брали.
Можливо, таке не дуже коректне питання, але чи були такі люди, яким просто хотілося повоювати? Не важливі ідеї, причини, їм просто цікава війна.
Тією чи іншою мірою – всім цікаво. Ви ж розумієте, що складно відмежовувати ідею від особистого? Це ж твоя психіка, і яке місце в твоїй психіці належить ідеї, яке – самоствердженню, цікавості, чи азарту. Це дуже важко сказати. Завжди є приблизно третина ідеалістів, третина негідників, аферистів і, відповідно, ще третина середньостатистичних людей, які поводяться залежно від обставин. Думаю, в добровольців десь такі пропорції, якщо збирати всіх насильно, то тоді пропорції набагато гірші. Не знаю, чи ті люди, які багато говорять про ідею, чимось кращі від тих, які просто йдуть на війну через те, що на нас напали. Ті, хто про ідею розпинаються, рвуть на собі сорочки, часто так і залишаються, нікуди не йдуть.
Скажіть, чи політична ситуація в країні впливала на фронт? Ці всі «мінські домовленості», скандали з «Правим Сектором»?
Я – політолог, я розумію, що таке словосполучення «театр військових дій». Звичайно, на той час складалося враження, що почнеться широке вторгнення. І якби була повномасштабна війна, з цього натовпу можна би було зробити народ, об’єднаний якоюсь єдиною метою. Цей шанс був змарнований. Олігархічна влада, в якої є свої інтереси, в якої є свій бізнес, не бере до уваги те, що потрібно гуртувати українців навколо якоїсь ідеї чи хоча би спільної справи. Вони виходили зі своїх інтересів. Їхні інтереси були в тому, щоб утриматися при владі, далі контролювати фінансові потоки. Що вони успішно і надалі роблять. Чи вони з Росії будуть ці гроші брати, чи з Європи – їм це неважливо. А важливо, щоб через них проходило якнайбільше грошей. А війна – це є хороший театр для того, щоб показувати, чого і куди тікають гроші.
А що, по-вашому, має змінитися?
Свідомість. Свідомість суспільства має змінитися. Тільки після цієї революції, після цієї війни ми змогли собі сказати, що наше суспільство хворе і його треба лікувати. Не надіятися, що олігархи зроблять ефективну державу. Це ж дурниця, це ж інфантилізм – надіятися, що замість тебе хтось щось зробить.
А у війську?
У війську я не був, я не знаю. Коли питаються волонтери, що найбільше треба на фронті, то я завжди відповідаю, що найбільше треба порядку. Так само, як і не на фронті, зрештою. Надіялися, що якщо не буде вже масштабної війни, то буде хоча б щось на зразок громадянської війни. Але справжньої. Коли корупціонери самі зникатимуть, по одному, ночами, десь закопані в лісі, або коли будуть горіти хати. Але виявилося, що наше суспільство прогнило настільки, що навіть на це воно не здатне. Ми не здатні поки що забезпечити собі гідного життя – ні законними, ні, на жаль, незаконними методами. Тому єдина можливість – гуртуватися нормальним людям між собою, виховувати дітей, сподіватися, що виховається нормальне покоління, і не потрібно буде шокової терапії у вигляді масштабної війни. Але з того, що я бачу зараз, це буде ще дуже довгий і емоційних шлях. Принаймні стало видно, що існує проблема, що насправді є україномовна меншість. Що весь час ми себе дурили тим, що приблизно однаково російськомовних і україномовних. Нарешті ми змогли хоча б признатися собі, що насправді корупція влаштовує більшість суспільства. Нарешті ми змогли признатися собі в тому, що нас використовують, що все це так просто не зміниться, в тому, що суспільство навіть в стані війни не здатне припинити красти. Але усвідомлення проблеми – це вже хоча б початок.
Коли Україна здобула незалежність, наші батьки тоді теж так думали – зараз зробимо хоча би так, але треба змінювати суспільство, щоб нашим дітям вже було краще жити в цій країні. Ми, оці діти, вже виросли, і ця думка тепер побутує в нас. Як ми повинні зараз чинити, щоб це змінилося для наших дітей?
Єдине, що потрібно – порядок в суспільстві: злочинці мають бути покарані. Зараз у нас злочинці не те, що не покарані, вони займають всюди найвищі посади. Що для цього треба робити? Треба карати негідників. Мусить бути відповідальність за злочини, мусить бути відповідальність за вкрадені в людей гроші. Насправді ми ж не є бідні, ми обкрадені. Поки буде ситуація, що мажор, син якогось чиновника може безнаказанно вбивати і ґвалтувати все навколо себе, доти ми нічого не змінимо.
Як це змінювати? Насамперед потрібно пробувати робити все, що можливо законним шляхом. Якщо це не спрацює – то тоді вже всіма доступними методами. Але, насправді, ситуація набагато гірша. Насправді суспільство, яке перебуває в стані війни, не може покарати негідників, які паразитують і на суспільстві, і на війні. Насправді, на жаль, ніякі наші «кіборги» поки що не прийшли і не покарали якогось виродка-полковника, який відправив їх в м’ясорубку, п’ючи собі десь у штабі. Я не чув, щоби були якісь гідні хлопці, які самі зловили бандитів і самі розправилися над ними, чи зловили якихось продажних суддів, ментів, що ці люди десь почали пропадати. Я поки що цієї статистики не бачу. І це докір до всіх хлопців, які воювали, і, перш за все, до мене. Тому що це різні види страху: ти можеш воювати із сєпарами, але піти і застрелити злочинця тут уже ти не зможеш, тому що тут вже включається інші правила – тут є система, яка у нас дуже чітко контролюється і контролює сама себе. Тебе просто посадять і на тому все закінчиться.
На Вашу думку, які недоліки таких добровольчих формувань? І чому досі на фронті є регулярна армія і добровольчі формування?
На мою особисту, суб’єктивну думку проблема добровольчих формувань у тому, що вони не відповідають перед суспільством. Через низький рівень культури і свідомості самого ж суспільства. Проблема ще й у тому, що добровольчі формування або очолюються аферистами, або насправді не є добровольчими, а контролюються міліцією чи олігархами, які поставили на міністра свою людину, і, відповідно, вже цей міністр через міністерства контролює їх. Це все, в основному, контролюється в нас різними кланами, загальнодержавною мафією.
І, зрештою, у нас всі патріотичні проекти керуються структурами, які спеціалізуються на керуванні патріотичними проектами. Це абсолютно зрозуміло. Може, біда не так в тому, тому що всюди спецслужби керують радикальними рухами, це нормально. Біда в тому, що керівники цих радикальних рухів виконують свою роботу халтурно, що вони і погані менеджери, і взагалі не розуміються в ідеологіях. Вони не здатні підтримувати ідею. Вони можуть створити сенсацію, але не можуть бути зразком для суспільства, розвивати ідею, вони здатні тільки девальвувати ідею. І, в результаті, стають однією з причин апатії в суспільстві.
Отже, проблема у непрофесіоналізмі у всіх сферах?
І у непрофесіоналізмі, і у відвертій брехні, і через те, що все робиться просто для збивання грошей, без будь-якого задоволення для себе від того, що вони роблять. Вони просто збивають касу навіть не вірячи в ту ідею. А ті, які вірять в неї, то вони на дуже примітивному рівні розвитку і не здатні її підтримати. Проблема в недолугості.
Розкажіть про повернення додому. Коли Ви відчули, що треба вже вертатися?
Коли нас вивели з передової, тоді і відчув, що треба. Після цієї «мукачівської справи», коли СБУшники із поліцією почали переділ ринку контрабанди цигарок у Закарпатті, і співпало в часі з тим, що нас вивели із передової.
Як завжди керуючі клани почали між собою ділитися і якимось чином «Правий Сектор» попав під роздачу. Після цього почався розкол «Правого Сектору». Напевне, теж якось ділили свій бізнес. Не знаю. Це те, що я можу уявити як політолог. Будь-які розколи стаються, коли з’являється різний контроль над різними фінансовими потоками. Вернулися з хлопцями додому, вирішили почекати-подивитися. Я ще кілька місяців вірив, що далі буде якесь загострення на фронті, і якось разом, всією командою, підемо чи в ЗСУ, чи в сили спецоперації. Так, потихеньку, почала там ситуація загасати. А може і не загасати, може тут менше почали показувати по телевізору. Треба було якось заробляти гроші на сім’ю. Коли війна в такій в’ялій стадії, там є зміст зараз бути людям, які справді хочуть зробити військову кар’єру, тим хлопцям, які хочуть бути військовими. Мені, напевно, вже з військовою кар’єрою не вийде. Звичайно що думалося, що тут, в тилу, теж потрібно працею займатися, громадською діяльністю, міняти суспільство, боротися з олігархічним режимом, із цією всією сволотою, яка узурпувала державну і місцеву владу. Але, насправді, ти приїжджаєш, сім’я, одне-друге, тішишся життю, десь уже влаштовуєшся на роботу, тобі так добре, спокійно. Спокійно до нового збурення, до нової революції чи до нової активної фази війни.
Ви займаєтеся волонтерською діяльністю або просто підтримуєте тих хлопців, що там залишилися серед Ваших?
З моїх там мало хто лишився. Не знаю, чи це можна волонтерською діяльністю назвати. Постійно спілкуюся з хлопцями, які проїжджають через Львів. Швидше, якоюсь інформаційною діяльністю. Зараз і немає гострої потреби у волонтерській діяльності. Є така фраза, що героїзм – це чиясь халатність. Що таке волонтерська діяльність? Волонтерська діяльність означає, що хлопців не забезпечили чимось. Отже, збираються люди і їх забезпечують. Коли в 2014 році була хвиля боїв, зрозуміло, що суспільство мусило активізуватися і забезпечити. Бо держава в нас окремо, а народ – окремо. Зараз потреби в такому волонтерстві немає. Хлопці самі мають спитатися у своїх офіцерів: «Чому ми не забезпечені?» Зараз є зміст підтримувати інвалідів і сім’ї загиблих. Тому що, якщо це не буде підтримано, то можна ставити на нашому народі хрест. Кожен боєць має знати, що якщо він постраждає за цей народ, то народ його підтримає. Все. Інакше в нас немає жодної надії. Щось в армію везти немає змісту, тому що ти таким чином підтримуєш бюрократичну систему, збільшуєш добробут генералів, полковників. Бо якщо ти привіз, відповідно стільки, скільки ти привіз, стільки можуть вкрасти.
Після повернення з війни важко було звикнути до мирного Львова?
Я був добровольцем і мав можливість частіше приїжджати додому. Я більш-менш уявляв, що насправді відбувається в країні. Те що тут до тепер нервує – це засилля російської культури. До тепер дратує рабство в головах цих людей. Ця особлива суміш тупості, нахабства і байдужості. Але це мене завжди нервувало і завжди буде нервувати. По Львові якісь ці обригани грають якісь рускіє пєсні. Ніхто навіть не прийде і гітару їм на чолі не розіб’є. Бо ми всі толерантні і просунуті. А приїжджають рускагаварящіє українци: «Так нормально, там же ж во Львове все нормально». Тобто без “руской” культури ми нікуди. Нервує те, що українці далі вважають себе бракованими рускіми. «Мы же братья, только младшие». Це набагато гірше, ніж війна. Насправді, зараз тривають у суспільстві набагато гірші і страшніші речі, ніж війна.
Які?
Тотальна корупція. Я би навіть назвав це не корупцією, а злодійством. Тотальне злодійство і рабська свідомість, русифікація. Рабство, нахабство, байдужість. Байдужість до несправедливості і брак гідності. Насправді це набагато гірше, ніж війна. І це більше руйнує наш народ. Це справжні причини війни, а не поведінка Путіна.
Які у Вас плани на майбутнє? Чи на найближчий час?
О… Навчитися заробляти гроші. Нарешті забезпечувати сім’ю грошима. Для мене це набагато важче, аніж піти на війну. Хочу робити якісь свої проекти, свої стартапи. Перед усім відчувати, що я можу матеріально забезпечувати сім’ю. А далі подивимося. Якщо я буду знати, що моя сім’я забезпечена, це вже відкривається тоді ресурси для творчості, і для громадської діяльності, для всього.
Якісь навички, які Ви здобули в університеті, Вам пригодилися на фронті? Окрім того, що Ви вміли виживати в гуртожитку.
Так. Критичне мислення. Що наука взагалі дає – це здатності до критичного мислення, до аналізу і до методичності. Все перевіряти і впорядковувати. Це найважливіше, що дає те життя. Не самі знання, а сам підхід до сприйняття цих знань і оперування ними. Це справді важливо.
Є у Вас якісь настанови студентам цього університету?
Живіть в кайф і не заважайте жити іншим. Та які настанови? Це ж дурниці якісь – настанови давати… Любіть життя, розвивайтеся, допомагайте один одному. Стільки вільного часу у вас ніколи не буде. Не женіться за оцінками, ходіть на лекції тільки до тих викладачів, яких цікаво слухати. Цей диплом і так нічого не вартий. Користуйтеся цим часом максимально, шукайте якнайцікавіших людей і слухайте їх.
Інтерв’юери: Пікулицька Христина, Кілар Анастасія.
Фото: Кілар Анастасії та з особистого архіву Юрія Вовкогона.
