З метою безпеки наш респондент попросив не публікувати його деяких особистих даних.
Розкажіть, будь ласка, ким Ви працюєте?
Взагалі я художник по металу, коваль-художник. У є мене своя кузня.
А де Ви цьому навчилися? Ваша ж професія – правник.
Правнича професія стала трішки “не моє”. До того навчався у художньому училищі.
Чи брали Ви участь у подіях на Майдані? Їздили в Київ?
Так, їздив. Коли був ще студентський Майдан, я приїхав, побачив, що для мене там роботи як такої немає. Сидять собі студенти, грають на гітарах. Приїхав наш «гарант», Руслана знову вибігла на сцену, сказала, що все нормально. Побачив, що нічого не відбувається, та й поїхав. 30 листопада, годинка 6-7 ранку я їду потягом, а до мене дзвонить одна моя подруга і каже: «Ти в курсі, що Майдан студентський нагло розігнали?» А у Львові ще була така провокація – розігнали київський Майдан і, значить, попруть на львівський. Я приїхав до Львова, подивився, переконався, що тут все нормально, що хлопці тільки й чекають на те, щоб їх розігнали, і я назад, зі своїм наплічником, який навіть не розбирав, поїхав в Київ. Тому, можна сказати, я там був від початку, з перервами тижневими-двотижневими, бо в мене були тут ще свої справи, які треба було вирішувати. З 11 грудня я вже був у рядах «Правого Сектору».
Яка була Ваша основна функція на Майдані?
У нас основна функція була штурмова. Коли десь спалах якийсь є, тоді, значить, йдем ми: охорона, наприклад, десь-щось побачила чи передала, щось комусь привиділося. І таких викликів було дуже багато.
До війни на Сході України Ви проходили строкову службу в армії?
Ні. У школі в нас був такий предмет – називався ДПЮ. Один єдиний раз я тримав в руках автомат Калашникова власне на ДПЮ і там вистрілив буквально 5 патронів. 5 набоїв. Але в нас в крові воно є. Розумієте, ми – українці – наймогутніша нація взагалі у світі! Ми згадуємо все, ми воюємо вже тисячоліттями. Тому, хай не думають якісь кацапи чи хозари, що нас так легко взяти.
Як Ви прийняли таке рішення – піти добровольцем на війну?
Як я прийняв таке рішення? Просто прийняв. Якщо не я – то хто? На той час, 2014 рік, кацап заходить на наші терени, а як інакше? Якщо я пройшов весь Майдан. У мене навіть думки іншої не виникало.
А як відреагували на Ваше рішення дружина, сім’я?
Сказала: «Йди». Що вона могла сказати, в принципі?
Але ж важко було залишити справу, якою Ви займаєтеся.
Коли стоїть питання цілісності держави, власна справа стає якимось мізером. Я собі думаю так – я повинен зробити державу такою, щоб не було соромно моїм дітям у тій державі рости і виховуватися. У мене діти ще відносно малі, а хто їхнє майбутнє укласти має?
Може розкажете, чи зіткнулися Ви з якимись проблемами зі спорядженням, коли відправлялися?
Звичайно. Нічого взагалі не було.
А як Ви вирішували це питання?
У мене є друзі у Facebook. Я написав, що так і так: «Хлопці, я їду». І так і вийшло: один з тим допоміг, другий – з тим, третій – з тим, четвертий – з тим.
А як проводилися навчання? Це було десь на полігоні чи в якомусь спеціальному навчальному центрі?
Давайте почнемо з того, що це був 2014 рік – часу не було. Цей наш ворог одвічний вже стукає. І стукає артилерією. Як таких навчань, для нас, перших, не було. Пристрілявся до автомата – усе, вмієш.
І скільки тривали такі навчання?
Навчання не тривають. Ми приїхали на базу. День, два, три, хай буде п’ять-шість, і вже якась робота вимальовується. Все, їдемо.
Опишіть, будь ласка, Ваш побут. Як хлопці розподіляли між собою обов’язки?
У нас був такий чоловік, всі його називали «Дідо». Такий старший, десь років 70. Він був водій, їздив на такому «течку» (Volkswagen T4) І він нас завжди як мама проводжав, і коли ми приходили – зустрічав.
А що він вам готував?
Зупки там різні, супи. З підручних матеріалів. Він нас завжди чекав, як мама. Проводжав і чекав. Бігати він вже не силі був…
Хлопці завжди говорять про бойове побратимство. Може і Ви нам розкажете, як воно проявлялося у Вас?
Там немає лицемірства. Людина читається буквально за 2-3 дні. Не було такого, що хтось комусь більше побратим, хтось комусь менше. Працювали так, що ми – єдине ціле, єдине ядро. І між нами завідома не могло бути чогось гнилого.
А що було з людьми, які не виправдали довіри?
Нічого. Вони ще на базі відсіювалися. Їхали додому.
Чим, на Вашу думку, найбільше відрізняються наші добровольчі військові формування від ЗСУ?
Наведу такий приклад. Спілкуюсь я з командиром танкового взводу. І він каже: «От ви, “правосєки”, ви ідейні, класні, на вас можна покластися. А нам тут поприсилають, вони п’ють». Якось так. Тут йдуть свідомо, і знають, для чого. Хоча, я вважаю, що вже створили більш-менш добровольчу армію.
Розкажіть, будь ласка, про Ваших побратимів. Чи були люди інших національностей?
Були грузини, вірмени. Першим нас тренував грузин ще на попередній базі. Він пережив російсько-грузинську війну за Абхазію. Коли йому було 14 років, всю його сім’ю вбили. Він воює з кацапами усе життя, а зараз живе в Україні, тут і працює. Йому наша влада хотіла інкримінувати деякі справи, але ми його відстояли. Та й багато наших патріотів зараз «на обліку». Ви думаєте, ми що, щось змінили? Ми нічого не змінили. Це не була ніяка Революція Гідності, це був черговий бунт. Це я назву бунтом. Ніякої революції у нас не було – ні Помаранчевої, ні Революції Гідності. Побунтували – і що? Нас грамотно усунули. Ось вам конфлікт на Сході – їдьте, ну.
Які у Вас були очікування від цієї війни?
Я очікував, що ми зупинимося десь так на Кубані, якщо чесно. Якби нам руки розв’язали, то все би було нормально, і на Кремлі би давно висів червоно-чорний стяг.
Чи були у Вас контакти з місцевими жителями? Це позитивний чи негативний досвід? Як вони відносилися до «Правого Сектору»?
Запам’яталося, як ми їхали через село Піски з тим «Дідом». Зупинилися купити водички, чогось поїсти. Хлопці пішли в магазин, а ми стоїмо, куримо. Вже повністю у формі, екіпіровці. І йдуть дві жінки. Одна – з коляскою, молода, а друга пані – або її мама, або свекруха, трошки старша. Стало цікаво – от як вони будуть на нас реагувати? У нас, звичайно, на машині, на лобовому склі написано, хто ми, звідки. А пострілів вже не чути, тому що арта десь там, далеко працює. Ця молода дівчина йде з тою коляскою, і в неї якась така гордість появляється, сльози чогось на очі навертаються, зустрілися поглядом. На нас якось так подивилася… Тобто, що позитивне ставлення. Це відчувалося, що позитивно. Це підносить дух. Знаєте які там легенди розказували про нас?
Безпосередньо в Пісках населення по-іншому ставилося. Було ми йдемо по селі, з нами були хлопці по 20-21 рік. «О, такой молодой, а приехал сюда. Чого ти сюди приїхав?». Доводилося відповідати: «Слухайте, то ви все це затіяли. Або ми захищаємо, або давайте все це віддамо кацапу, і скажемо «На добраніч!». Здебільшого так було.
А як Ви розрізняли, де дії сепаратистів, а де – російських військ?
Коли працювали російські спецвійська, відчувалась дисциплінована узгодженість дій. Сєпари не могли продумати операцію. І навіть якщо там сєпари, то в будь-якому випадку з ними було 2-3 людей з кацапської “спєцури”.
А може Ви ще скажете Ваш позивний?
Та нехай. Згоріла хата, хай горить паркан. «Святий» мій позивний.
Ви розказували, що до вас приїжджали волонтери. Може вони привозили вам українську символіку?
Привозили. Нам привезли прапори, здається, на День Незалежності. З Дніпропетровська, з найближчого районного центру, привезли тоді дівчатка прапор, усі його підписували, слухали концерт. Листи нам привезли, дуже класно було. Діти пишуть листи солдатам.
Як це впливає на свідомість бійця?
Це відчуття, що ти виконуєш свою роботу. Ти на правильному місці і у правильний час. Це дуже великий психологічний плюс.
Наші бійці воюють за ідею, за Україну. А от як Ви думаєте – з російської сторони – чому вони йдуть воювати?
Я вважаю, що частина йде за гроші, свідомо. Такі як башкіри, їм подібні. Вони просто хочуть заробити. Вони інакше не вміють, тільки так. Здебільшого це зазомбовані люди.
Тобто ідей у них немає?
У них абсолютно ніякої ідеї нема. Вони воюють з фашизмом, мовляв “Ярош прийде їх всіх розстріляти”. Абсурд.
Може, Ви ще розкажете про свій перший бій? Які відчуття були?
Страшно було до і після. До – тому що не знаєш, що там, попереду буде. Пізніше працює адреналін і вже немає абсолютно ніякого відчуття. А після – деякі енні втрати, і ти собі це все аналізуєш, і опісля теж страшно.
Багато було втрат?
Відносно ні. Приблизно один з десяти.
А чи були покарання? Якщо так, то які? Можете розповісти?
Якщо почули від бійця запах алкоголю, то він мав би 3 дні сидіти в ямі. Або садили в підвал на три доби, але дверей не закривали. І боєць, керуючись власним сумлінням, мав пробути там, не виходячи три дні.
Тільки за запах?
Так.
За які ще прогрішення були покарання?
Якщо хтось не оправдав надії, той не з нами, все, пішов.
І часто хлопці порушували правила поведінки?
Коли людина бачить, що десь там трохи вип’є і три дні за це в ямі буде сидіти, без нічого, тільки воду будуть спускати по чуть-чуть – цього було достатньо, щоб прогрішень не виникало.
Яким чином Ви слідкували за новинами? Чи була відмінність між тим, що подають ЗМІ, і тим, що відбувається насправді?
У кожного ж є смартфон. Але нас не цікавила інформація про все решта, окрім нашого підрозділу. Коли живеш там, всі дні однакові, і не знаєш, чи сьогодні субота, чи неділя.
Скажіть, чи на початках відчувалося, що все йде до повномасштабної війни?
Так, з самого початку, звичайно. Ще як на першій базі були, ми вже були відрізані від світу, не знали, що робиться. Ми мали бути першою хвилею, яка спинить оту всю орду. Але вони вийшли [сепаратисти], зрозуміли, що їм з Україною не тягатися.
Чи змінилася ця Ваша думка?
Зараз я не можу аналізувати про повномасштабність війни, але наші хлопці, які зараз на передку, кажуть, що буде повномасштабна. І ЗСУ, які теж на передку, це підтверджують, кажуть – стягуються війська, це все не просто так. Тобто цього слід чекати.
Вона буде на території України чи може поширитися й на інші країни?
До Дніпра, думаю, навіть не дійде. А дальше, можливо, пошириться, туди, що і Кубань згадаєм, і в Москві буде горіти. Це вже буде не АТО.
Власне щодо назви «АТО» – чи Ви вважаєте доречним зараз застосовувати цю назву?
Абсолютно недоречно. Коли у нас війна, чому називати АТО? Я розумію, що певним кланам, які зараз керують державою, зручно називати війну «АТО». Бо якби був введений надзвичайний військовий стан, то все було б абсолютно по-іншому, все би можна було дуже швидко владнати.
Може, Ви ще розкажете нам, як Ви верталися додому? Чи це було безпосередньо Ваше рішенням чи Вашого командування?
Це було, все-таки, моє рішення. Я був там від самого початку і коли сказав командуванню: “Мені потрібно їхати” – обговоренню це не підлягало.
Чи важко було адаптуватися до мирного життя після повернення?
Спочатку досить важко. Але все адаптується буквально за пару днів. Все відносно, але стало чуть-чуть образливо.
“Ви думаєте, ми що, щось змінили? Ми нічого не змінили. Це не була ніяка Революція Гідності, це був черговий бунт. Це я назву бунтом. Ніякої революції у нас не було – ні Помаранчевої, ні Революції Гідності. Побунтували – і що? Нас грамотно усунули. Ось вам конфлікт на Сході – їдьте, ну”.
Образливо через що?
Вийдіть зараз у центр міста – у кого війна? Ні у кого, правда? Прогуляйтеся – в кого війна? Ні в кого. А ти вчора тільки звідти вернувся. А поїдьте туди. Навіть не кажу в нульову зону, а 10+ чи 15+. Там війна. А тут – тут “всё хорошо”, дискотеки, тут пиво ллється рікою, тут музика, яка зміна?
А що Вам допомогло звикнутися?
Я траву не їв і з калюж води не пив, мене Бог милував. От таким хлопцям набагато важче, бо коли вони без забезпечення там сиділи декілька тижнів, їли траву, пили з калюж, і не знали, що з ними буде завтра чи навіть за півгодини – оце важко. А якщо по схемах, по планах, то нормально відходиш.
У Вас є намір вертатися назад на війну?
Коли буде в мені потреба – звичайно. Я не склав зброї. Наразі там немає в мені потреби. Але я знаю, що вона прийде і буде.
Чи будуть у Вас, вже як випускника і досвідченого бійця, якісь настанови на майбутнє для наших студентів?
Перш за все, хай будуть мудрими. І нехай живуть так, щоб їм самим не було соромно жити це життя.
А в чому є та мудрість?
Для мене мудрість – це збагнути для себе у цьому світі: хто ти, для чого ти і т. п. Тебе щось не задовільняє – отже треба щось змінити. Або себе змінити, або навколишнє змінити. Найперше починати з себе. І нехай будуть готові в будь-який час, нехай знають як, принаймні, складати-розкладати АК.
Інтерв’юери: Пікулицька Христина, Кілар Анастасія.
Фото з особистого архіву “Святого”.
