Війна на Сході тісно пов’язана із Революцією Гідності. Ви, як історик, як можете оцінити події Євромайдану?
Для мене доля України завжди була важливою, тому я стежив за поточними подіями в Україні. Як і багато наших викладачів, я брав участь у Помаранчевому майдані, зокрема, разом зі мною до столиці їздили Володимир Костишин, Роман Генега, Григорій Рачковський. Пам’ятаю, три тижні відсиділи під президентською адміністрацією. Тоді, дякувати Богові, обійшлося все без кровопролиття. Підтримували ми, звичайно, Віктора Ющенка, сподівались на кардинальні зміни, проте, на жаль, сталось, як сталось. Після цих подій, знову ж таки, Революція гідності – Євромайдан, як його називають. Я так само неодноразово там був, як і мої колеги. Володимир Качмар організовував поїздки з нашого університету. З наших викладачів їздив Іван Федик, Алла Середяк. На майдані я був, в основному в Києві. Тоді це ще був грудень 2013 року, коли починали розгортатись події. Які функції ми здебільшого виконували? Вночі чергували. Були певні позиції, де ми стояли. Вдень було більше людей, а вночі більшість розходилася, тому треба було, щоб хтось чергував. Тоді якраз засновувалась 9-та сотня, ми були при її заснуванні і деякий час ми входили в її склад. Пам’ятаю, що на початку заснування цієї 9-ї сотні ми патрулювали підземний перехід під Майданом Незалежності. І там теж цікаві та кумедні ситуації виникали.
А які саме?
Ми, по ідеї, не мали права нікого зупиняти. Ми ж не міліція, не мали таких повноважень. Але наше завдання полягало в тому, щоб, особливо вночі, ніхто з чужих або груп людей, їх ще називали «тітушками», щоб вони не проникали на майдан і не чинили безладу. Тому людей, які йшли з такою метою, ми мали коректно зупиняти, бесідувати з ними, щоб не дати їм можливості перетнути територію самого майдану. А кумедні ситуації полягали в чому? Наша інструкція полягала в тому, що все має бути коректно, без всяких образ і без випробовування ситуацій. Ну а ситуації бувають різні, бо люди є різні. Хтось сприймав це як образу і починались словесні перепалки, не дуже приємні.
А Ви зустрічали там студентів?
Зустрічав там вже покійного Богдана Сольчаника. Зустрічав наших студентів, не тільки історичного факультету, зараз вже не пригадаю прізвищ. Людей там було дуже багато, тисячі. Перша моя поїздка на Майдан була з викладачами філологічного факультету: з Юрієм Горблянським та Ігорем Гунчиком. Ми чергувались, коли вони від’їжджали – ми приїжджали. Вони там мали квартиру. Одна з викладачів Київського університету надала нам таку можливість. Поїздок було кілька, я точно вже не пригадаю. Пам’ятаю, що 11-12 грудня, коли був наступ «Беркута», то ми алярмом їхали. Завдяки тому, що організовувались поїздки головою профспілки Володимиром Качмаром – це полегшувало добирання і виїзд. Але це було не так просто, тому що міліція блокувала виїзди і ми змушені були дуже довго петляти. Домовлялися про зустрічі, де ми мали сідати. Перші збори були біля Обласної адміністрації, там ходила міліція і переписували номери автобусів. Потім ми чекали на «Митній» (пл. Митна – ред.), де ми тільки не сідали, щоб доїхати і приїхати до місця призначення. Дякувати Богові, таких страшних ситуацій не було, які сталися у лютому. Звичайними були ночі, проведені на Майдані. Коли я був на Майдані, то мені там було легше, ніж коли я сюди приїжджав до Львова, тому що тут завжди відчувалась напруга «А нас здають. А от вже розганяють», і це було дуже неприємно, там було легше. Там ти був в епіцентрі подій, там ти бачив людей, які виступали на Майдані. Треба сказати, що я схиляю голову перед Русланою Лижичко. По ночах, саме вона була на майдані, і це дійсно допомагало. Вдень людей було багато і так не відчувалося, а от вночі, коли людей меншає, ця моральна підтримка, пісні, молитви не дають впасти у відчай. Це тримало в тонусі. І це давало надію, що наші дії правильні і в кінцевому результаті ми переможемо. Перед такими людьми дійсно треба схилити голову, бо вони надривали голоси, вони ризикували, тому що на них полювали. Однак дійсно завдяки ним Майдан вистояв і люди трималися в тонусі.
Як ставилась сім’я до того, що Ви йдете служити?
Ну, я думаю, ви розумієте, як ставилась сім’я. Звичайно, що я мусив подолати певний спротив з їхньої сторони. Хоча спротивом це не назвеш… З одного боку було розуміння, а з другого – ти не знаєш, куди йдеш. Ситуація могла повернутися по-різному, тому дружина була проти, та і батьки не схвалювали мій вибір. Але я кажу, що вже чекав цього. По суті, повістка була для мене певним виправданням. Бо якщо прийшла повістка, то вже мушу йти. Це було важко, дружина залишилась з двома дітьми.
Як Ви збиралися на війну? Як діставали форму, спорядження?
Щодо спорядження, то було легко, в червні 2015 року я був мобілізований. Прибув в Академію сухопутних військ на навчання, де мене обмундирували. Дали все необхідне: форму, казанок, ложку, чашку і білизну. Я в цьому відходив майже всю свою службу. Потім ще отримав форму вже в частині. Докупляв собі тактичні окуляри, бо це було необхідним, деякі такі речі як каремати. Небагато, бо це був 2015 рік і вже тоді держава працювала добре. У моєму випадку я не маю жодних претензій.
Як називався Ваш батальйон?
Батальйон охорони. Окремий батальйон охорони. Військова частина В1298.
Там були лише мобілізовані? Чи ще були добровольці?
Там було кілька добровольців, основна маса – це мобілізовані хлопці. Але, по великому рахунку, більшість з них йшла на службу свідомо. Ніхто з них не «косив» (тікали, контингент був різний). Там дійсно були такі хлопці, на яких можна було покластися, але були й такі товариші, з якими не хотілося мати ніяких справ. Особовий склад був, який був. І ти вже нічого не можеш вдіяти, лише керувати ним, яким він є. І ти відповідаєш за кожного солдата.
Були випадки пиятики?
Були випадки пиятики. На жаль, про це можна писати окремий роман. Були люди, які зловживали алкоголем. Траплялися різні особи і з ними було дуже багато мороки, тому що ти не маєш права їх залишити, тобто відправити. Він є в твоїй частині і він є з тобою. Ти маєш за нього дбати.
Були покарання за такі речі?
Покарання були різні, в залежності від того, де ти перебував. Якщо ти перебував в частині, то п’яних просто попереджали. Коли це ставало системно, то його відвозили в медичний центр, там проводили обстеження, скільки в нього в крові алкоголю. Відповідно, йшов суд, а суд знімав зарплату. Це коли пиятика була частині. А коли на фронті, то покарання відбувались по-різному. Тих, хто пив ще до фронту і на фронті, з ними не церемонились. Навіть була така практика, що виривали спеціальні ями, куди кидали їх, «аватарів», так званих. «Аватар» – то вже майже офіційна назва. Їх кидали в ями на кілька днів, поки він не приходив до тями. Якщо повторювалося, то, бувало, що вживалися засоби фізичного впливу на таких осіб. Коли і це не допомагало, то взагалі забирали зброю і він виконував роботу такого роду, як копати щось, виносити сміття, тобто займався чорною роботою. Бо давати таким в руки зброю є небезпечно. Інколи це приводило до недобрих наслідків. То не є таємницею, якщо говорити про наші втрати на бойових позиціях, в зоні АТО, то близько половина цих втрат не є бойові. Це є втрати через вживання алкоголю. Деякий час я виконував функцію заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. Є така система «Дніпро», по ній проходить інформація, про те, що відбувається на різних частинах. І там, зокрема по нашій сфері, командири по роботі з особовим складом мали доводити до відома особового складу усі випадки, в тому числі зловживання алкоголем. Була статистика і я бачив, що в різних частинах відбувається. Скільки людей пішло на той світ через пиятику, через зловживання алкоголем. Це дійсно було проблемою, 2014-2015 років. Зараз трошки інакше. Зараз також це є, але з контрактниками трошки інакша ситуація. З ними легше владнати справу. Тому що, по суті, якщо ми говоримо про мобілізованих, то, в принципі, що ти йому зробиш? Окрім того, що забереш зарплату – більше нічого йому не зробиш. Більшість мобілізованих, це чоловіки від 30-ти до 50-ти років. Тому деякі вже прожили життя, в них уже є усталені звички, сталі погляди на життя. Вони тебе сприймають зі свого погляду. Людину не переломиш. Були різні ситуації, були такі випадки, коли на мене наводив зброю один з тих «аватарів», дякувати Богові, що обійшлось без поганих наслідків для мене, і для нього. Бо це мало би наслідки і для нього. Такі проблеми всюди вирішувались по-різному, в тому числі й фізичними методами впливу. І я це не засуджую, а вважаю, що це правильно, тому що це армія. А армія – це дисципліна, перш за все. Якщо солдат озброєний і п’яний, то це вже злочинець, і це правда. В інших частинах були такі випадки, що приходили хлопці з якогось завдання і в бліндажі вирішили розслабитися, випити. Одному з них прийшло в голову, що поряд нього «сєпари» , він перезарядив автомат і вбив всіх своїх товаришів. Бувало, що такі конфлікти виникали на посту. Для матері, для жінки не важливо, хто його вбив, чи свій, чи чужий чи «сєпар». Коли його тіло привозили додому, вже не було важливо як він загинув. Тому всілякі ситуації були і ця проблема безумовно була. Були і контрактники, частина з них, коли діяв надзвичайний період, не могла звільнитися. Було таке, що саботували. Саботували невиходом на службу, уникали служби, були такі випадки, на жаль, але все таки з контрактниками було легше, тому що вони більш прив’язані, і більш залежні, аніж мобілізовані.
Розкажіть, будь ласка, як відбувався розподіл по спеціалізаціях? Як Ви потрапили в охоронний батальйон? Чи Ви перед тим служили в армії і у Вас вже було вище звання? І як проходило навчання потім по цій спеціальності?
«Кістяк військових професіоналів у нас зберігся і завдяки цьому у нас збереглася армія»
Я не служив у армії, закінчив військову кафедру в 1995-му році. Моя спеціальність була офіцер-народознавець. Як казали в армії – «замполіт». Відповідно, коли я потрапив у військкомат, то сказали, що є варіант заступника командира по роботі з особовим складом, є такі вакансії. Тобто вибір у мене був невеликий. У самій Академії можна було перепрофілюватися, зокрема на командира взводу, але оскільки я вже починав у цій військово-обліковій спеціальності (ВОС – ред.), то пішов до кінця. В армії зберігся кістяк – сержанти, прапорщики, офіцерський склад. Є різні, але зазвичай хлопці відповідальні і це було несподіванкою для Росії, для Путіна. Вони думали, що при першому ударі у нас все розвалиться. Думали, що танки у нас не стріляють. Як виявилось, у нас танки дійсно не стріляють, до того ж багато.
Але є люди, які можуть оживити це, які оживляють армії і дають можливість діяти. По документах є одна кількість техніки, бо ще за радянських часів було її було виготовлено багато. Таке враження, що СРСР збирався воювати не просто зі світом, а з усією галактикою. Але яка якість цієї техніки… Це інше питання. Багато БТР-ів , які до нас привозяться, вони із 1960-70-х років, але виконують свою функцію. Але в умовах, коли від цього залежить життя, то це трохи складнувато. Проте, знову ж таки кажу, що завдяки офіцерам, прапорщикам, сержантам, вони їздять і стріляють і навіть перемагають. Кістяк у нас зберігся і завдяки цьому у нас збереглася армія.
А розкажіть, будь ласка, про національний склад армії, склад того батальйону, в якому Ви служили?
Національний склад? Знову ж таки, батальйон, його місце розташування – це місто Рівне. Опитувань серед особового складу я не проводив, але вважаю, що національний склад на 99,9% – це українці. Україномовні українці. Тут немає ніяких американських розвідників, це все були наші українські хлопці із західного регіону, переважно це Рівненська, Волинська області, багато було зі Львівщини, але були також з Київщини, Черкащини, Дніпропетровщини.
Поговорімо про побут. Чи допомагали місцеві жителі із продуктами чи речами?
Коли ми перевозили техніку, то у нас було заплановано відрядження на 3 доби, а реально це тривало 7 діб. Сухпай закінчився, або майже закінчився, або ми вже на ті консерви не могли дивитися. Коли ми вже висаджувалися і передавали техніку 24-й бригаді, приїхали волонтери, сім’я – чоловік, жінка і їхня дочка. Вони нам привезли гарячий борщ, привезли і теплі речі, тому що був кінець грудня. Грудень був безсніжний і досить теплий, але якраз кілька днів перед Новим роком почався мороз і сніг, а ми мали їхати туди, де була розташована на межі Харківщини і Луганщини Станція, і мали супроводжувати цю техніку ще десь 200 км до Сєвєродонецька. І ви розумієте, що таке в критій машині на дерев’яних лавках ще 200 км їхати по засніженій морозній території, де дорога тільки так називається «дорогою», тобто тебе кидає зі сторони в сторону. Волонтери дали нам якісь старі шуби, щось таке, що можна було накинути на ноги, сісти на них і вже не було так холодно
Розкажіть про повсякдення на службі? Хто був кухарем? Хто лікарем?
Ну, побут армійський залежав від того, куди ви потрапляли. Якщо це побут військової частини, то зранку о 6 годині підйом, фіззарядка, далі шикування загально батальйонне, гімн, після того відповідні розпорядження, тобто хто і чим має займатися. Їдальня у нас була в частині і досить непогано годували, бо дехто жаліється, а у нас було нормально. Принаймні я жодного разу не труївся. У нас було в частині окреме підприємство, яке готувало, кілька частин обслуговувало, тому у нас таких проблем не було. Був кран з холодною водою, можна було умитися, навіть поставили душ, була можливість помитись в теплій воді, тут проблем не було жодних, попрати можна було. Коли перебували у Старобільську, там також можна було і попрати і помитися без проблем. Якщо були, скажімо, в полях, коли нас перекидали, то там все залежало від ситуації. Там вже ми самі собі готували. Нам давали сухпаї, і ми з них самі собі готували їжу. Якщо, скажімо, ми стояли в окремих місцях, щось охороняли, то хлопці готували їжу почергово. Кому як виходило, звичайно, але готували. Була спроба зробити одного повара, але це не увінчалось успіхом. Кожен куховарив як вмів, але з голоду ми не вмирали, нам привозили продукти – крупи, цукор, згущене молоко навіть було, такий собі делікатес. М’ясо привозили, все залежало лише від того, як ми з цим дамо собі раду. Потрібно було правильно розподілити продукти, тому що багато молодих хлопців і їм одразу хотілось їсти, що смачніше, а на потім залишалося те, що не дуже смакувало. Але оскільки їжу нам привозили раз в 7-10 днів, то останні дні, відповідно, були напруженими. Коли були на виїздах, супроводжували військові вантажі, боєприпаси, то, знову ж таки, були на сухпаях. Сухого пайка здебільшого вистачало на 3 доби. Вони відносно непогані, враховуючи ситуацію, то їсти не дуже так і хотілося, тому, в принципі, вистачало.
А волонтери щось підвозили?
Підвозили. Ми стояли в Старобільську і до нас під’їжджали волонтери. Мед привезли нам, продукти харчування. У нас не було постійних зв’язків з волонтерами, тому що ми переміщалися, нас постійно перекидали, з місця на місце. У Старобільську люди ставилися здебільшого лояльно до української влади. Але люди бояться, тому що вони пережили неодноразову зміну влади, і вони можуть втратити не лише майно, але й життя, вони дуже обережні у висловлення своїх поглядів. Я зустрічав у Старобільську різних людей і машини бачив з українською символікою, прапорцями. Хоча я знаю, що це не все так просто, тому що ще в 2015-му році, у самому Старобільську влаштовувалися теракти сепаратистами.
А з університету допомагали?
Так, допомагали, я постійно підтримував контакти з нашим факультетом через Володимира Костишина і через нього з нашими викладачами, які допомагали моїй сім’ї у складні моменти. Мої однокурсники мені допомагали, зокрема Василь Кузик, Роман Монастирський. Коли ми вже перебували на Сході у жовтні 2015-го року було холодно. День може бути теплим, а ночі холодні. І навіть коли ми були влітку, у липні була спека 40 градусів, а вночі, особливо десь перша ночі, то залазиш в той спальний мішок і трусишся від холоду. Вогонь там палити не можна, тоді ж демаскуєшся. Зимою – інше питання, тоді спеціально багаття так розпалювали, щоб дим не було видно. Тоді я був не дуже забезпечений теплою білизною, мені мали передати, але ви знаєте, як воно все тягнеться. Тому я просив через Володимира Костишина і звернувся до своїх хлопців, однокурсників і вони мені все присилали. Тоді я вдягнув 9 чи 8 чоловік. Присилали навіть форму британку, теплий варіант, в ній можна було відбути 2 чи 3 роки служби. Друзі допомагали, рідні допомагали і співробітники, тому я дуже вдячний нашому факультету, за те, що не забували, підтримували. Це дуже важливо з моральної точки зору, бо ти знаєш, навіщо ти там, і приємно, що про тебе пам’ятають.
Може у Вас позивний якийсь був?
Оскільки в частині знали, що я викладач з університету, то на початках, коли я потрапив в частину, (якраз йшов новий закон, підписаний Порошенком в серпні, про те, що викладачі, вчителі мають право достроково звільнятися зі служби), у мене була розмова з начальником штабу і питали чи я не планую іти на дембель. Ну, але я сказав «Ні», моя рота була готова, ми якраз мали перекидати в серпні 2015-го року на Схід. Я сказав, що мій особовий склад на Схід, і я, попри той закон долучуся. Ну, а між собою мене називали «Доцентом».
Чи проводили Ви зі своїм особовим складом просвітницьку діяльність?
Так, це була моя функція. Безумовно, що коли я був в частині, то у нас були заняття, були планові заняття, які розроблені в Києві, які спускаються по замполітській частині до окремих підрозділів. Там були розписані заняття, дуже гарні теми, ну, скажімо «Українська держава», «Формування української армії», «Створення УПА», всі ці речі є заплановані. І мало того, кожного ранку, є така вимога під час ранкового шикування – «політінформація», тобто кількома реченнями треба сказати про події, які відбуваються в світі, в Україні, зокрема у військовій ділянці, що нас цікавить найбільше. Ну, ви розумієте, що таке ранкове шикування, хочеться аби швидше закінчилося. Тому коли замполіт виходить і починає довго зачитувати, люди переминаються з однієї ноги на другу, особливо, коли погана погода, коли на голову капає дощ і про цього замполіта, звичайно, думають не найкраще. Тому потрібно було сказати кількома реченнями про основне. У цьому випадку навички з роботи мені були в нагоді. І, при чому, треба сказати, що люди мене слухали. Бо Інтернету, як такого не було, тому до мене ще підходили, перепитували і дізнавалися, особливо, коли мова йшла про питання, допустимо, пільги для учасників АТО. Я, звісно, не володів аж такою вичерпною інформацією щодо цього, але принаймні міг скерувати, де ту інформацію можна почерпнути. Проводив «політінформацію» не тільки в частині. Коли я стояв в Старобільську, ми знаходилися в приміщенні, де проживав офіцерський старший особовий склад, а поряд в тому самому приміщенні з іншої сторони був садочок. Окрім того садочка там була бібліотека – Старобільська дитяча юнацька бібліотека. Одного разу працівниця звернулась до нас із проханням, це було якраз в жовтні 2015-го року, чи може хтось із нас, скажімо, кілька речень сказати про українську армію і т.д. На Покрови 2015-го року туди привели учнів, також з якогось технікуму, так що я мав можливість виступити і згадати свої університетські часи, розказати про формування української армії, і про цілі, які ставляться перед нею, що ми тут робимо і так дальше. Більшість молоді там до цього нормально ставиться, навіть приходили хлопці з тризубами на футболках.
А як із політсвідомістю наших солдатів? Наскільки вони усвідомлюють навіщо все це потрібно?
Більшість розуміли, що вони там роблять. Взагалі, у військових є завдання, які вони мають виконати, тобто часу на роздуми як такого немає. Хоча є й ті, які роздумують, але в умовах війни, коли є головнокомандувач, є начальник штабу, є розпорядження – воно приходить і ти виконуєш. Звичайно, що були люди, що стогнали «для чого ми тут, краще було б на фронті», а коли перекидали туди, то кричали «нас не цінують», тобто деякі люди будуть стогнати в будь-якій ситуації, є й таке. Але більшість терпіли, всі складнощі, які вони долали, переносили їх стійко, тому заперечень як таких не було.
Розкажіть, як Ви верталися додому? Як Вас зустрічали? Як в університет повернулися? Емоції які були?
Було відчуття, що щось пережито, щось пройдено, було відчуття ейфорії, тому що коли йшов, то думав, що буде набагато гірше, очікував, чесно кажучи, набагато гірших речей. Якось Бог дав, що я пройшов ці всі речі і, в принципі, я не маю через що скаржитись, тому й була ейфорія, що я це пройшов, що я, як вважав, виконав певний свій громадянський обов’язок. Я був там, куди мене послали, не відпросився, нікуди не тікав. Куди мене посилали – туди я і йшов, виконував свої завдання. Відчував, що життя починається заново, що життя змінюється, і відповідно, було приємно вернутись додому. Я приїжджав, коли мені це дозволялось на день-два і назад. В листопаді я мав навіть тижнів два відпуски. Окрім того, що я всі свята перебував в частині, бо моя робота була такою. Якщо офіцер чи командир роти чи взводу, то він мав суботу-неділю вихідний, точніше – суботу після обіду і неділю. У цей час ті, хто відповідав за особовий склад мали з ним роботу. Оскільки я проживав в казармі, то там мав бути порядок. Була робота з особовим складом, і я бачив їх кожен день, вони мене бачили, інколи вже не хотілось бачити один одного. По-різному траплялося, а от вже коли були в АТО, то, звичайно, були вже поряд день в день зі зброєю. Коли я повертався з війни додому, то вірив, що все зміниться і все буде краще, і була надія, що ми переможемо, тому що я побачив армію іншою. Тобто коли читаєш, коли дивишся, то складається таке враження, що то купка голодранців, які там стоять з останніх сил. Насправді, наша армія є, треба віддати їй належне попри всі негативні речі. Все-таки Петро Порошенко і уряди (Яценюка) і діючий уряд, Гройсмана, потрібно віддати їм належне, бо кошти йдуть в армію, але не всі доходять. Є постачання техніки, хоча вона і стара, і на передовій в основному стара, радянська, але при правильних обставинах, при правильному плануванні командування воно свою функцію виконує в тій війні, яка зараз ведеться. Харчування є, форма виділяється, гроші хлопцям платяться. Держава ту функцію, яку вона має виконувати – виконує. Війна Росії з Україною для багатьох людей стала великим зламом, тому що стільки років рахувалось, що це брати, багато хто вчився разом, а тепер по різні сторони барикад, один в одного стріляють. Коли ти вже стріляєш, коли бачиш вбитих і поранених, то все в свідомості змінюється. Хтось швидше міняється, хтось тяжче ламається, в душі відбувається роздвоєння. Тобто це не так все просто, але армія в нас є, вона свою функцію виконує і виконає, вона захистить.
Може у Вас є побажання нашим, своїм студентам? Може настанови?
«У кожної людини є своє призначення, кожна людина має свої таланти, і вона підкорює свої горизонти, відповідно треба себе шукати, знайти свій талант і себе реалізувати»
Ну, я не Конфуцій, я не беру на себе питання настанов. Життя в кожного складається по-різному. У кожної людини є своє призначення, кожна людина має свої таланти, і вона підкорює свої горизонти, відповідно треба себе шукати, знайти свій талант і себе реалізувати. Я бажаю тим студентам, які вчаться на історичному факультеті, але не люблять історію, щоб вони не мордувалися, щоб вони шукали себе і знаходили, бо кожна людина є талановитою і вона повинна себе знайти, це раз. І, по-друге – завжди залишатися людиною. Ситуації бувають різні, і дуже неприємні, і приємні, але треба намагатися бачити в іншій людині людину, в першу чергу. Якщо є можливість, і цій людині важко, то помогти, або принаймні не погіршувати становище тої людини, яка є в поганому становищі. У мене були різні випадки, особовий склад був різний. Якщо діяти згідно по статуту, дуже чітко, конкретно, то багато хто мав би неприємності, але я намагався, в першу чергу, бачити в людині людину. Я знав, що у кожного є свої проблеми в сім’ї, і особисті проблеми, тому я намагався дати людині можливість вийти з цієї ситуації, або принаймні помогти, аби не погіршити ситуацію. Треба завжди залишатися людиною і намагатися бачити в іншій людині людину і тоді життя буде складатися по-інакшому. Ці люди будуть відповідати тобі взаємністю. А там всі інші речі: добре вчитися, слухати батьків і багато інших речей, то звичайно. Є десять заповідей Божих, нічого придумувати не треба. Також, це може прозвучати пафосно, не забувати тих, хто загинув, їхні сім’ї, тих, хто став калікою, тому що вони мають дуже тяжкий хрест. Держава свої формальності буде виконувати, звичайно, формально. Тих, хто став калікою, то в тому самому транспорті помогти, щоб водій не дуже ображав, коли той заходить і показує УБД і так далі, тому що є різні люди. Люди які бачили дуже багато речей, то вони це будуть тримати в собі, вони нічого не будуть казати, а деякі можуть сказати: «Хто тебе туди посилав? Ти сам собі винен», є такі випадки, коли хтось того не витримує і починає зриватись, це є дуже погано. Потрібно до таких людей ставитися з максимальним розумінням. Є різні люди, які звідти прийшли. Є такі, що будуть казати «Я був там, тепер всі мені зобов’язані» , є такі, що будуть мовчати і нікому про це не говорити не будуть. На жаль, в нашому суспільстві буде багато конфліктів у такому відношенні, ми не одні. Це проходило і американське суспільство після В’єтнамської війни, в Росії було після Чеченської одної і другої війни, це ми тепер будем мати. Ми не перші і не останні. Є якась система роботи з такими людьми, тому потрібно максимальне розуміння та сприяння. Але тверезе розуміння, не треба йти назустріч та ридати. Інколи треба обірвати, коли тобі півгодини розказують, що «я там воював, кров’ю стікав», бо буде цілу годину одне й те саме. Треба вчасно зупинити і дати зрозуміти, що ти чоловік, а не шмата, це буде боляче і неприємно, але це потрібно.
Інтерв’юери: Пікулицька Христина, Кілар Анастасія.
Фото: Кілар Анастасії та з особистого архіву Олега Дудяка.
