Що підштовхнуло Вас піти воювати на Схід України?
Людину завжди мотивують кілька факторів. Взагалі, у житті людини все, що твориться – твориться в її голові. Тому, мене мотивували декілька чинників. Один із них – ще на другому курсі я вирішив, що піду в армію. У мене була тоді мрія, що я піду служити. Коли почалася війна, вже не треба було шукати, де би повоювати. На війні бувають такі речі, що їх не можна зрозуміти силою розуму, їх треба осягнути, перебуваючи там, тобто це все потрібно пережити на власній шкурі. Це дуже важко пояснити людині, яка не вмотивована служити, точніше, яка не вмотивована воювати, не розуміє для чого це все. Це було випробування для самого себе, а з іншої сторони, то починаєш розуміти, хто ти, і розумієш, у якій країні живеш, розумієш, хто до вас прийшов воювати і розумієш, що коли починався конфлікт, його можна було придушити. Тож коли піднімалися протиріччя, треба було з людьми говорити. Люди ХХІ століття інколи не розуміють, що навіть сьогодні вони живуть за певними первісними інстинктами природи. Якби у нас люди це усвідомлювали, можливо, і війна вже б скорше закінчилася. Не поводили б себе як жертви, а включили б у собі інстинкт хижака.
А що скажете про спорядження? Коли видавали? Чи не виникало з цим проблем?
Потрібно розділити бесіду на кілька пунктів. Я прийшов у серпні 2014 року, з 3-ю хвилею мобілізації. По документах я пройшов як мобілізаційний, але по факту я був добровольцем. Воєнком не хотів трудитися над моїми документами, щоб оформити як контрактника, тому відправив так. Тодішнє забезпечення було вкрай погане. На формі, яку мені дали, нитки почали розходитися через кілька днів. Я знав, що хорошого забезпечення не буде, і, в принципі, майже все собі купив: рюкзак, німецьку форму, берци та деякі дрібнички. На перший момент я мав все, що мені було потрібно. Спочатку попав на полігон для підготовки мобілізованих. Моїм завданням було працювати над організацією процесу підготовки. Це було на Яворівському полігоні, 184-й навчальний центр. Якщо говорити зараз, то забезпечення поліпшилось, але це все одно палка з двох кінців. Вже краще почали форму шити. У формі один з головних критеріїв – викрійка. Вона має бути зручна, компактна. Усі кишені мають бути розташовані так, щоб зручно було щось дістати, щоб нічого не бовталось. Важлива і тканина, бо вона є різна, в залежності, для якого регіону призначена форма. Чи це універсальна тканина, чи вона йде до пустелі, для жаркого клімату. Добре для форми брати тканину з бавовни на 70% та 30% синтетики. Також нитки мають значення, наскільки вони хороші, якість швів, щоб вони не розходилися. І вже потім, як ця форма виглядає, які її маскуючи функції. Тепер шиють набагато краще. Але з тканинами ще біда. З цього року – з кінця 2016-го, початку 2017-го року вийшла нова, модернізована форма, яку почали в першу чергу давати в АТО. Мені видали термобілизну, і я ходжу в ній зараз. При теперішній погоді мені жарко, тобто вона реально тепла. Видали флісові кофти, вони теж теплі, хороші, але щоб вони були ще теплішими, там бракує ще одного шару флісу. Наприклад, давали вологозахисний комплект, і там була підкладка, яка була синтетична, але вона дуже жарка, тобто зробили варіант пуховика. І він по викрою гарно виглядає і продумано багато речей, але мені здається, що краще, аби воно було на товстому, дуже товстому флісі. Взуття тепер є і демісезонне і зимове. Взуття навчилися робити трохи краще, спочатку були проблеми. Був перший пробний варіант, який в народі називається «рижі TALANи», от він був взагалі нікудишній. Я взував їх і вже через два дні мозолі на ногах. А там, де натирається нога, вони зробила шов. Потім на деяких рижих виправили цей недолік. Не можна однозначно сказати, що все погано.
З якими труднощами Ви зіштовхнулися, коли прийшли в армію?
Складнощі були на рівні підготовки. Коли нас на військовій кафедрі готували, то це робилося дуже байдуже і ніякої підготовки нам не давали. Тобто, я прийшов з офіцерськими погонами, але знав лише погони. І мені прийшлося все тут вчити на ходу. Тим більше, приходить контингент людей непростих. Найважче – це робота з людьми, і найважче – це управляти людьми, завоювати їх авторитет. У армії є такий принцип: ти можеш багато раз зробити правильно, а один зробити якийсь «косяк» і запам’ятатись в очах людей як «редіска». 8 серпня 2014 року я прийшов на службу, і поїхав з полігону в 2016-му році, у середині січня. Я здав посаду, мені вдалося перевестися у взагалі інший вид Збройних сил України. І я поїхав служити в інше місце, у Миколаїв, в 406-у окрему артилерійську бригаду ВМС.
Яка у Вас була посада?
На полігоні я був заступником командира роти по роботі з особовим складом, а в Миколаєві заступником командира окремого дивізіону по роботі з особовим складом. Посада, на мою думку, вже віджила своє. Вона вже трошки морально застаріла, багато чого у ній пов’язано із совком. У задачі входить більше як робота психолога і робота соціального працівника в армії. Це слідкувати за веденням діловодства в підрозділі, проводити соціально-гуманітарну роботу із людьми, і при відсутності твого командира, виконуєш його обов’язки. Куди не глянь, всюди можна тебе приліпити.
Я за освітою – історик, викладач історії. Напевно, тоді я не хотів йти в школу, тому пішов в армію. Тобто, замість малих дітей я отримав великих дітей. Я би навіть сказав, не то що в армії чогось навчився, я здобув життєвий досвід. Люди, які бачили мене 2 роки тому, і коли я приїхав зараз, кажуть, що у мене або змінився погляд, або змінився голос. Кажуть, що я ще молодий, а говорю як дядько в 30-35 років. На мобілізацію прийшли люди із середнім віком 30-40 років, деколи діди приходили, грубо кажучи, з бородами і з вусами. І тобі приходиться ними керувати. Вони дивляться і з одної сторони бачать хлопчика, а з другої – ти їхній начальник. Знайти компроміс треба вміти. Я багато за ними спостерігав, багато від них вчився. Чимало смішних історій з ними було пов’язано.
А яка найяскравіша історія?
О, їх багато, всіх не розкажеш зразу. Коли вже в АТО були, то служив у нас такий дід. Я його називав «прапорщик UA» , бо він прийшов і сказав: «Я прапорщик Української армії». Він відпустив велику бороду і смачно всіх годував. У нас сталася така ситуація. Ми мали певну позицію, і саме він був на цій позиції, де була балка, по якій часто любили ходити ДРГ. Дід пішов на позицію на пост і згадав , що забув кофту та й пішов у бліндаж. У цей час когось помітили, тай почали стріляти по балці. Усі побігли з бліндажів на позиції в окопи і тут цей дід, будучи в бліндажі, згадав, що автомат він залишив на позиції. А там від їхнього бліндажа іти кілька метрів. Це було в темноті, всі повибігали, дід з кинджалом сидить сам у бліндажі, тай передає в ефірі по рації: «Сижу я, кругом одні собаки командір, дай подкрєплєніє». Через кілька днів – та же позиція, тільки із сусіднього ВОП-а, між ними балка і передають по рації: «Хто там у вас в посадкє ходить з ліхтариком?». І тут «Дєд» виходить по рації: «Шо? Волкі?». Після того сказали рацію в «Дєда» взагалі забрати і більше в руки не давати.
Багато тепер їжджу по всій Україні. З одного колективу переміщаюся в інший. Одні люди йдуть, другі приходять. Якби я усіх своїх мобілізованих пам’ятав, то це взагалі була би маса людей. Тому що у нас рота навчальна була деколи по 200-250 чоловік.
Багато людей було з різних регіонів? Чи завжди вдавалось знайти спільну мову? Чи не було конфліктів?
Один капелан сказав: «Україна єдина тільки в армії». Якщо говорити по-філософськи, то людей об’єднують або спільні інтереси, або спільна біда. Завжди є якісь конфлікти. Люди є з різними рисами характеру, це дається взнаки. Люди можуть кепкувати одне з одного, сваритися, може, деколи й битися, але у результаті скажуть, що це вони так любляться. От найколоритніше в мене було у тому підрозділі у зоні АТО. У мене був такий підбір людей: були добровольці, були ті, що прийшли на контракт, були старші, були молоді, які не знали, що вони там роблять, був один навіть з «Беркуту», який раніше там служив, був пацан, який стояв на майдані, був грузин, одеський єврей, болгарин та чоловік із окупованої території, був один за етнічним походженням молдаванин, хоча каже, що не пам’ятає своїх коренів. Навіть був один громадянин Росії. Його батько відомий волонтер і священик Київського патріархату.
А цей громадянин Росії не казав, чому він пішов служити?
Він казав, що йому це треба було для громадянства, щоб він міг жити в Україні. Дуже поширеною є думка, що відколи нам підвищили зарплату, то люди пішли служити за гроші. Люди також повинні годувати свої сім’ї. Я вважаю, що це неправильно осуджувати. Армійський колектив – це щось інакше. У людей різна система цінностей. Я бачив таких, що від жінок тікали, ну, відпочити. Навіть був один, що любив гасити (пити алкоголь). То я його лякав, що жінці подзвоню і він боявся . Війна – це така штука, куди попадають всі. Хтось за вигодою, хтось просто хоче вбивати, ну є ж моральні виродки, хтось пішов туди і там відчув себе з автоматом кимось важливим у цьому житті. Але не треба на тому акцентувати увагу, головне, щоб добре виконували обов’язки.
Чи був у Вас на службі повар? Лікар?
Якщо говорити про зону АТО, то санінструктор був згідно штату. Тобто, була така посада. Кухаря як такого не було. Є позиція, на якій ми були, перша лінія оборони, на ній є ВОП-и, через кожні 300-400 метрів. І там жила n- кількість людей. Вони собі всередині колективу вирішили, хто буде готувати. Чи один і той самий готує кожен день, чи вони готують по черзі. От на одному ВОП-і там всіх «Дєд» кормив.
Чи був присутній страх перебуваючи на Сході?
«Один полковник сказав, що немає сміливих людей, ними не народжуються. Хоробрість – це вміння взяти страх у свої руки та управляти ним»
Ні, не було. Була певна тривога на душі. Страх я навчився більш-менш контролювати. Один полковник сказав, що немає сміливих людей, ними не народжуються. Хоробрість – це вміння взяти страх у свої руки та управляти ним. Можливо, я вже якось до того пережив той страх, бо ще в червні 2014-го року я хотів записатися в батальйон «Донбас». Але щось мені не вийшло і я туди не потрапив. Але я пам’ятаю, що вже зібрався їхати, тому коли лягав спати, то наче засинав останній раз. Мені сон тоді був настільки солодкий, важко передати. Мама попросила почекати один день. Потім, коли я передзвонив туди ще раз, то набір закінчився. Це був перший раз. Коли вже заходили в зону АТО, то було кілька тривожних моментів. Ти розумієш, куди їдеш, але паніки не було. До першого артобстрілу снилися кошмари. Різна маячня снилася: то бій, у якому автомат заклинив, то, що з пістолета тебе застрелили та інше. І коли вперше міна пролетіла за кілька метрів від бліндажа, то був природній мандраж. Я вважаю, що на природньому рівні воно так і мало бути. У той момент розумієш, що ти піщинка у цьому великому світі. І ти задаєш собі питання – чому міна прилетіла на сто метрів правіше чи лівіше від того бліндажа, в якому ти сидів, а не десь біля тебе? Оце відчуття смерті я віддав у руки свого ангела. Для людини, у якої є стержень, з моральним і духовним розвитком – зі страхом легше справитись. Я бачив цей страх в очах людей, коли вони пробували заховатися в алкоголі. Видно, коли людина до того не готова.
Можете розказати про посвяту у війську? Яка була у Вас посвята?
Артилеристи б’ють по жопі досильником — це палка схожа на дубинку. Нею досилають гільзу коли запихають «кабана» (снаряд) у ствол гармати. Це називається перевід в артилеристи. В морських піхотинців є випробування – здача на берет. Вони біжать певну дистанцію з перешкодами кілька кілометрів. Фішка не в тому, скільки треба пробігти, а в тому, щоб настільки виснажити людину, щоб він зрозумів, що цей берет не просто так дається. Після того, як він пробіг, йому надається право носити чорний берет з яйцем — це овал, на якому зображені якір з крилами – символ морської піхоти. В офіцерів отримання нового звання, називається обмиванням зірочок. Треба випити горілки зі стакана ємкістю не менше 200 грам при цьому «зірочки» закидаються в стакан та ловляться під час випивання спиртного губами. Одного разу ми обмивали погони одного молодшого лейтенанта, звали його Ваня, в нього поганяло було «Позітів». Як воєнний був нікудишній, а як людина – дуже хороший. У цей самий відповідальний момент він випиває і каже: «Ой, я зірочку глотнув».
Чи стали Вам в нагоді навички з навчання в ЛНУ, знадобились на службі?
Я взагалі був поганим студентом, не знаю, чи хтось з викладачів мене згадає. Може, дехто і згадає. Стабільним трієчником був. Я вчив багато чого для себе. Нас навчили на факультеті мислити і мислити об’єктивно. Часто помічаю при розмові з людьми, що вони бачать тільки одну точку зору. І багато речей, які зараз виникають, я розумію, що це нормальні процеси, якщо навіть для когось це ненормально. Наприклад, хтось може думати, що війна це несправедливо, бо хтось на цьому заробляє. Так, заробляє. Проте один майор мені сказав: «Є люди, яких вчать, а є люди, які вчаться самі». Я ніколи не заморочувався з навчанням і брав те, що мені цікаво. Оце вміння мислити, аналізувати, вчитися – це мені дав факультет.
У Вас були на службі домашні улюбленці?
Так, у мене був, можна сказати, бойовий побратим. Як співає Океан Ельзи – «Ми зустрілись на лінії вогню». Це кіт, я його знайшов у бліндажі за буржуйкою. Дивлюсь – а там великий кіт. Спочатку він не довіряв мені, як і всім. Просто він мудрий кіт, він «прохаваний», придивився добре, з ким можна контактувати, а з ким не можна. Потім я його взяв собі та назвав його «Віскасом». Його всі любили. Кажуть, що улюбленець – це відображення хазяїна. Так і мені казали, що Віскас – це моє відображення з хвостом і лапами. Він трошки гордий, мудрий, спокійний, трішки, як і я. Чим він мені дорогий? Деколи, коли було холодно, я його клав до себе, спав і грівся біля нього.
А де зараз кіт?
Кіт приїхав на дембель, до моєї мами в село, попав у рай, п’є там молоко. Чому важливо мати улюбленців? Собаки гавкають, коли хтось підходить. Коти ловлять мишей, яких восени дуже багато. Добре, що по тобі лазять кішки, значить не лазять миші. У нас було, що в бліндажі забивали стелю плівкою, і по ній бігали миші. І є в них особливість, не у всіх, але деякі відчувають наближення артобстрілу, небезпеку. Вони ховаються.
Що б Ви побажали нашим студентам?
«У нас своє життя можуть творити люди, у яких є стержень та сильні духом»
Просто хочу побажати, щоб вони (студенти – ред.) себе не загубили. Адже стільки всього спокусливого в цьому світі. І не кожен може для себе виокремити головне в житті. Як показує практика, навчання не має значення, все у ваших руках, як вам розвиватись далі, особливо в цій країні. У цій країні, поки що, навчання не має ніякого значення. Десь там (закордоном) воно впливає на авторитет і роботу, тут воно не має переваг, може це і добре, ти необмежений, ти сам твориш своє життя. У нас своє життя можуть творити люди, у яких є стержень та сильні духом.
Інтерв’юери: Кілар Анастасія, Пікулицька Христина.
Фото Кілар Анастасії та з особистого архіву Мирки Богдана
