Події на Майдані тісно пов’язані із російсько-українською війною. Розкажіть, будь ласка, Ви брали участь у подіях Майдану у Києві? Які у Вас були завдання? Яку роботу Ви виконували? Чи було зрозуміло, до чого можуть призвести ті події?
На Майдані я займався тим, що формував сотні. Але це було спочатку, а потім я ці функції передав іншій людині. Це була звичайна організаційна робота по розміщенню людей. Кожного треба було не те, що поселити, а просто кутик виділити і зв’язок з ним мати, номер телефону. Мала вибудуватись якась ієрархія і підпорядкування в разі чого, особливо після того, як влада розігнала студентів в ненормальний спосіб. Було зрозуміло, що це малою кров’ю вже не обійдеться, що конфлікт буде серйозний. Людей необхідно фіксувати, бо якщо людина на дзвінки не відповідає – з нею могло щось статися, тому необхідно було тримати контакт і оперативно реагувати, допомагати. До того ж у перші дні це було дуже важливо. Сталося так, що студентський Майдан знесли і люди повернулися назад, на захоплені позиції, з яких студентів буквально вночі вигнали. Було одразу зрозуміло, що це буде довгий і затяжний конфлікт. Тому людей треба було годувати, людям, банально, треба ходити кудись в туалет, їх треба було забезпечувати більш-менш теплим одягом, тому що кожен зірвався з дому у тому, в чому був. Звичайно, що була значна частина киян, але й дуже багато людей приїжджих, при чому абсолютно зі всіх областей.
Коли для Вас почалась війна? Розкажіть про цей період.
У мене ситуація взагалі була значно веселіша. Програму Фулбрайта я таки не виграв, але дуже запалився ідеєю поїхати в США. Не те, щоби в мене було шалене бажання емігрувати, але я дуже хотів побачити їхній світ. І, власне, після перемоги Майдану почалися події в Криму і так дальше, я організував собі поїздку до США не через програму Фулбрайта, а знайшов інший варіант таки поїхав в США, в Чикаго.
Коли це було?
7 квітня 2014 року я ступив на американську землю, якраз на Благовіщення, це була така дата, яка запам’яталась. Однак події в нашій країні не давали спокою. У мене була можливість інтегруватися в американське суспільство, але мене дуже шалено тягнуло додому. До того ж я був впевнений, що мені прийде повістка і я поїду на Схід, тому я був до цього готовий і відносно швидко повернувся, це було влітку, червень місяць.
І Вам у той період прийшла повістка?
Ні, я ще встиг видати книжку, навчальний посібник, і після того мені прийшла повістка. Це був 2015-й рік, весна, травень. На другий день я поїхав на службу.
Чи були у Вас проблеми зі спорядженням?
У мене до того було дуже просте відношення. Я себе міг екіпірувати, в принципі, усім, що було необхідно. По-перше, ми їхали в навчальний центр, який знаходився в Києві, це було на базі Київського військового інституту при університеті Шевченка.
Скільки часу Ви там були?
40 днів.
Як відбувалось розподіл по спеціальностях?
Я офіцер і, відповідно, на той момент був брак кадрів «замполітів». Був варіант: або іти на військового фінансиста, або на замполіта, і була ще одна, третя, спеціальність, але вона була вже чітко забита. У мене взагалі тилова спеціальність «застосування з’єднань військових частин і підрозділів матеріального забезпечення» – це спеціальність, яку я отримав на військовій кафедрі. Тут відбулась перекваліфікація, готували тих офіцерів, нестача яких в армії відчувалась найгостріше. Я пішов на заступника командира по роботі з особовим складом, по-старому на «замполіта». Кожного дня прибували нові люди, вони починали проходження цих навчальних курсів. Один взвод випустився, потім проводили набір на новий взвод. Після цих 40 днів навчань нас відправили в Суми. Стосовно екіпірування, то його видали на місці, в навчальному центрі. Воно було ніяке, але я для себе прийняв рішення, що якщо я буду офіцером, то не можу виглядати краще, ніж мої солдати, тому що це було б неправильно. Після того, як ми прибули в Суми, буквально через 2 дні, нас розділили по батареях. Це була 27-ма Сумська бригада, а я був в 11-й батареї заступником командира батареї, це є співставно із заступником командира роти. А щодо функціональних обов’язків – вони включали все.
Тобто боєць має бути універсальним?
Насправді, офіцерам в рази складніше, тому що і у мобілізованих солдатів, і у контрактників зона відповідальності набагато менша, ніж в офіцерів. Почнемо з того, що офіцери підписують прийняття товарно-матеріальних цінностей. Солдат відповідає за каску, бронежилет, автомат, свою форму, яку він після закінчення служби має здати. Якщо не здасть, то йому будуть нараховані штрафи, за які він буде рік розплачуватись. А вже на офіцерів може бути підписано 600 тонн пального, у такій ситуації відчуваєш себе нафтовим магнатом.
Які у Вас були обов’язки під час служби?
У першу чергу, це слідкування за дисципліною. Ви розумієте, в АТО висока смертність, хоча вона не вища, ніж в загальному по країні, але смертність в основному через людський фактор – необережність, необдуманість, через вживання алкоголю. У мене на це є своя думка. Я не вважаю себе якимось особливим, але війна – це завжди побут, особливо в окопах. Тому що, по факту, зараз ми маємо картину, подібну до Першої світової війни. Тільки під час Першої світової лінія зіткнення була розтягнута окопами по цілому фронту, а зараз вона локалізована, тут стоять наші підрозділи, а там стоять вже не наші. Але, все одно, усе ґрунтується на побуті. І в побуті дорослі чоловіки багато в чому стають схожі на дітей. Коли люди постійно знаходяться у полях, як кажуть, безвилазно, то просто потихеньку сходять з розуму від того, що нема толком чим зайнятись. Звичайно, що коли були бойові виїзди, то був зовсім інший настрій та інший рівень відповідальності, всі були більш зібраними. А взагалі, коли ми стояли постійно в одному місці, чи міняли дислокацію, то ми виконували функціональні обов’язки піхоти, що є ненормально для реактивної артилерії. Дуже тяжко було заступати в ці наряди, тому що бракувало людей. Насправді, було складно слідкувати за дисципліною, тому що підтримувати бойовий дух можна тільки тоді, коли щось активно відбувається. На Майдані постійно щось відбувалось, а коли нічого не відбувалось, то він ставав пустим.
Які особливості Вашої бригади?
Реактивна артилерія тому і реактивна, що може змінити швидко місце дислокації. Вона здатна запустити боєкомплект на 40 км і далі, коли поступав наказ. Особливість нашої бригади полягала в тому, що вона була розтягнута по цілому фронту, тому що бригада «Ураганів» в Україні одна. «Ураган» – це наступне покоління після «Градів», сильніші артилерійські установки. І вони, відповідно, виконали найважливішу функцію в цій війні – зупинили противника, тому що наша артилерія все ж таки показала свою перевагу над артилерією противника. Саме це збило їхній запал до активного продовження конфлікту, адже їхні людські втрати є вищі, ніж в нас, відчутно вищі. Розумієте, коли тут вистрілюють з «Урагану», то з іншої сторони може бути 600 трупів. Це дуже багато.
Можете сказати, в яких населених пунктах Ви були?
Щоб не деталізувати, скажу про останнє місце, де я там був. Бригада розтягнена по всій лінії зіткнення, і, відповідно, я як офіцер був багато де. Я був і в Маріуполі, і на Півночі. Я Вам розкажу більше про Сватове, тому що ми там будували «зимові квартири». І це, я думаю, буде Вам цікавіше. Ми були на території закинутого заводу, швидше за все якогось молокозаводу.
Нам було необхідно розмістити «зимові квартири», тому що ми стояли в палатках ціле літо, а це – постійна проблема помитися, бо було жарке літо. У степу є обмежена кількість води, і є такий момент, що нібито ти миєшся, ти мокрий, але не чистий, тому що все треба робити швидко. І, звісно, що зимувати в палатках було би нереально, тому що там дуже сильні морози. Ми будували «зимові квартири» на території цього молокозаводу. Там не було ні віконних дверей. Це взагалі було зруйноване приміщення, розбите, повністю в аварійному стані. Але тим не менш, ми вклали трошки своїх грошей, поробили перестінки, повмуровували печі. Був один хлопець – зварювальник із Закарпаття, з його допомогою ми взагалі організували собі повноцінне парове опалення. На одному пункті металолому знайшли старий твердопаливний котел і, відповідно, його треба було відчистити, привести в людський стан, так ми і зробили парове опалення. Момент побуту був таким досить цікавим. Проявляються у людей різноманітні таланти, зокрема люди дуже смачно готують їсти, дійсно винятково смачно, може позаздрити будь-який ресторан. Можливо, це через те, що ти цілий день на природі, на свіжому повітрі. Смачніших речей, ніж там, я ніколи не їв.
А що переважно їли?
З тим проблем, як правило, не було, не було часу їсти. А от по продуктах, то приїхали до нас волонтери з Черкас, одна «Козацька сотня», так вони себе іменують. Черкащани привезли достатню кількість продуктів, глобально скинулися селом, хто що зміг, десь банку помідорів, десь банку з огірками, трохи картоплі. Але настільки було важливо, що вони просто приїхали, навіть не те, що вони привезли. Тому після демобілізації я сам зайнявся волонтерством.
Ви є у волонтерській організації?
Цю організацію було створено моїми друзями, коли я був ще там. Організація була створена фактично для того, щоб допомогти моєму підрозділу. Організація називається «Благодійний фонд “Пліч-о-пліч в майбутнє”», зараз я є в ній головою наглядової ради. Ми провели велику акцію взимку, перед Новим роком. Я звернувся за підтримкою до ректора, до голови профспілки університету, фактично, до всіх моїх знайомих, кого знав з підприємців Львова і не тільки.
Нам вдалось зібрати, за найпростішими підрахунками, ліків і продукції на суму десь біля 50 тисяч гривень. Як правило, продукцією, товарами. Тобто кошти, які були зібрані в університеті, пішли на закупку конкретних медичних препаратів, яких гостро бракувало. Я не можу сказати, що там є відчуття нестачі чогось. Держава робить все ж таки достатньо для матеріального забезпечення військовослужбовця.
А щодо технічного забезпечення?
З цим складніше. І тут не зовсім вина держави. Справа в тому, що техніка стояла на консервації десятки років. Навіть якщо автомобіль буде стояти у вас в гаражі, то з ним буде більше проблем, ніж якби ви би на ньому катались.
Як справлялись з тією застарілою технікою?
Крутили гайки в полі, вимазували себе в мазуті, я ж кажу – в АТО у людей проявляються таланти. Я не знаю, чи ці люди до того працювали автослюсарями, але в них реально золоті руки. Коли наводили лад з тими бойовими машинами, треба було розібратися в моторах та іншому, адже перевага реактивної артилерії в тому, що вона швидко розгортається і дуже швидко виконує бойові завдання. А згодом так само швидко згортається і міняє свої позиції. Відповідно, щоб це коректно працювало, необхідно, щоб всі деталі були перевірені, щоб усе було як злагоджений механізм. До того ж ми мали допоміжні машини, крім бойових, заряджаючі машини, тому що «Ураган» вручну зарядити неможливо, там снаряд важить 300 кг. Відповідно, цей пакет заряджає інша заряджаюча машина. Також щодо технічного моменту реактивної артилерії: отримуються координати і по них має бути проведена робота, як правило, залпу достатньо з головою, повторно по тих самих координатах працювати не має жодного сенсу. Мали й іншу, звичайно, техніку: «Урали», «ЗІЛи», адже коли ми міняли місце дислокації, то треба було перевозити особовий склад, треба було збирати всі ті палатки, які в нас були. Це достатньо велике господарство і воно все строго підзвітне, кожен матрац, кожне ліжко, і за нього безпосередньо відповідає командир, взагалі за все.
У Вашій бригаді служили переважно українці? Може були представники інших національностей? Росіяни? Грузини?
Були росіяни за етнічним походженням. Була людина, яка мала якесь кавказьке походження, але основна маса була із Західної України. Я був заступником командира, і в мене у Сумській бригаді було двоє підлеглих, які теж були львів’янами. Історія про те, що Західна Україна ухилялася від служби – тотальна нісенітниця. Звичайно, в нас були люди, які ухилялися від служби та від участі в АТО, як і всюди, цей відсоток не є вищим, ніж в інших в областях України. У мене було багато підлеглих зі Львівської, Чернівецької областей, по кілька людей з Хмельницької області, з Волині кілька людей, із Житомирщини, конкретно з міста Києва кілька людей, з Черкащини, Полтавщини, практично з усіх областей. От з Херсонської області не було, проте були з Одещини, з Луганщини були, з Донеччини, тобто практично з усієї України.
Чи були у вас контакти з місцевим населенням?
Мав багато контактів з місцевим населенням. Люди мені зустрічалися дуже різні. У Луганській області люди україномовні, навіть в більшості російську нормально не знають. Російською мовою теж треба розмовляти правильно, тобто суржик присутній, наприклад, «це вікно», а «це подоконнік», але одне і друге «це», а не «ето». Я пам’ятаю одного дядька, якого зустрів там, він з місцевої «Просвіти». Він визвався допомогти організувати побут, знайшов різні відеофільми, книжки і т. д., які в нього були в «Просвіті», допоміг у нашому підрозділі організувати досить дорогу бібліотеку. Тепер, хто заступає на пост, міг принаймні читати книжку, а це веселіше, ніж просто проводити час, дивлячись в стелю. Тому десь в цьому відношенні питання було розв’язане. Я можу сказати, що десь вдалось організувати нормально побут, виходячи з тих можливостей, які були.
Розкажіть, як Ви поверталися додому? Які емоції були? Була радість? Чи, навпаки, смуток через те, що ви повертаєтесь, а Ваші побратими ще залишилися?
Швидше за все друге, тому що після вибухів на складах у Сватовому, мене і ще одного бійця евакуювали вертольотом у харківський госпіталь, після того фактично списали з армії. Звичайно, що я з тими людьми зріднився, це є друзі по цілій Україні, фактично в кожному регіоні. Це особлива форма дружби. До мене приїжджали в гості, я їздив. Насправді, людина не так часто може в житті знайти друзів. Звісно, це відбувається в школі, але чим старша людина, тим менше вона спілкується зі своїми однокласниками, взагалі з усіма. Людина також знаходить друзів у вузі, де вона навчається, також можуть бути колеги по роботі. Відповідно на службі була екстремальна ситуація, в якій вдалося зустріти тих людей, у яких впевнений. Коли хліб ділився у таких умовах, то все сприймалося інакше. Багато що в житті просто переоцінюється. Стосунки там взагалі не є добрими, вони не є позитивними, це швидше перебування у постійному конфлікті. Те, що між офіцерами і солдатами відбувається постійний конфлікт – це нормальне явище. Ми тільки йдемо до такої армії, де може бути бойове побратимство. Тим більше, що публіка була абсолютно різна. У мене був один боєць, який заступав в наряди, а до того працював до того в Києві на IntroPro, тобто заробляв достатньо багато, по 5 тисяч доларів в місяць. І нічого, нормально стояв в касці і бронежилеті в наряді. Були й люди, які двічі відсиділи, тобто публіка була абсолютно різношерста. Далеко не факт, що ті, які мали кримінальне минуле, були поганими людьми. Спілкування з ними усіма…можна сказати, що така ситуація проявляє риси людини, таланти проявляються, якості проявляються, а потім вже з’являються позитивні риси. Оцей спільно проведений час та спільний побут дають можливість побачити людину, чого вона вартує, якою вона є, з ким можна мати справу, а з ким ні, але таких, дякувати Богу, у нас не було. Проявляється відповідальність за тих всіх людей, за тих всіх бійців, які були мобілізовані, бо не всі пішли добровольцями. Потім включається інстинкт, що ти виконуєш свої обов’язки і тобі простіше живеться, або ти проти, і ти постійно в конфлікті.
Що Ви можете побажати нашим студентам з огляду на свій досвід викладача і бійця?
У мене є особиста думка з цього приводу. Я вважаю, що в Україні потрібно будувати Збройні сили на подобі того, як будує Ізраїль. Насправді, це не є дуже дорого для держави, але я вважаю, що кожен має пройти військові збори повноцінно. Наприклад, у Києві на військовому зборі я отримав досвід про те, як зупиняти кровотечу, як пробивати легені для забезпечення киснем, якщо людина не може дихати. Ці навчання робили парамедики, які рятували життя нашим хлопцям. Це було те, що я старався дуже добре запам’ятати, слава Богу, що не знадобилося. Наприклад, коли людина захлинається кров’ю, то їй треба забезпечити доступ кисню в легені, а це можна зробити тільки одним способом: пробити легені, зробити в них дірку, щоб кисень поступав через трубку і дихання не зупинилося. Також вчили тому, як правильно виносити людину з поля бою, тобто всі нюанси стосовно того, як надавати першу допомогу і як робити це правильно. Я вважаю, що це повинна знати кожна людина і жодній дівчині не завадить вивчити такі речі, не йдеться ж про розбирання автоматів. Безпека нашого життя залежить від того, як у критичній ситуаціях зреагують оточуючі. Я вважаю, що це не було б настільки дорого, якщо молодь пройшла подібні курси. Якщо би наші політичні лідери мали бойове минуле, вони мали б дещо інші цінності. Тому треба, щоб кожен пройшов військову службу в армії, там є різні функції і завдання. У бойові дії потрапляти не обов’язково, але побут в стані війни, відчуття небезпеки! Розумієте, на лінії зіткнення так само не стріляють цілими днями. Десь щось бахне, а десь не бахне. Коли людина побуде в таких умовах, то в неї відбудеться переоцінка цінностей.
А студентам побажаю миру і невичерпної любові до своєї України. І віри в те, що вони зможуть у себе вдома реалізовувати свої плани, амбіції і зрештою побудують тут найкращий, найзатишніший куточок світу.
Інтерв’юер: Кілар Анастасія.
Фото: з особистого архіву Богдана Гнатківського.
