Ви добровольцем пішли на службу?
Ні, я йшов по мобілізації, тому що, маючи двох дітей, і не маючи матеріального забезпечення, не міг собі дозволити йти добровольцем. Зрештою, було зрозуміло, що в той час, поки я не вдома, то сім’я не має можливості нормально жити: ніякого матеріального забезпечення. А якби щось серйозніше сталось – було би ще гірше. Людина, яка йшла на службу по мобілізації – була вирвана зі свого життя.
Скільки часу Ви перебували на службі? Чи Ви прослужили рівно рік чи може затримували?
Поняття “затримували” – дуже відносне. Тому що, коли всі йшли на службу, це моя 3-я хвиля мобілізації, це серпень 2014-го року. Приїхали ми у 24-у бригаду, де починали служити. Усі думали: «О, нащо нас мобілізовують, все і так скоро завершиться». Дійсно, все йшло до завершення, бо вже тоді Луганська і Донецька частини були майже від’єднанні. А потім стався Іловайськ і прямий вступ російських військ. Відповідно, зовсім інші підходи, зовсім інакшим було наше ставлення. Але у кожного висіла десь там, у голові та «галочка» про демобілізацію у серпні 2015 року. «Допомагали» ще істерики і ниття в соцмережах, що «мають за рік звільнити». Ну, поняття рік дуже відносне – трошки довше, трошки менше.
Яка була реакція рідних і знайомих, що Ви пішли на службу?
Ми узгодили з дружиною, що коли прийде повістка, то я не буду ховатись. Напевно, це було найголовніше. Батьки, звичайно, переживали, але, знову ж таки, якось так сприйнялось: «вирішив, то вирішив». Зрештою, моя мама відпустила своїх трьох синів (мене з двома братами) у лютому 2014 р. на Майдан. Ми втрьох були на Інститутській 20 лютого, і я думаю, що то було для неї страшніше, ніж всього-на-всього війна. Це я говорю свою думку, звичайно, не її. Але такі речі, звичайно, на той час, а це був серпень 2014-го року, сприймалися як війна.
А скільки часу Ви перебували на Майдані?
Я не був там постійно, я був там такими “приїздками”. Потрапляв на ключові події – 1 грудня, 8 грудня, 11 грудня. Так і попав на вогняне Водохреща на Грушевського. Не скажу, що це все було випадково, десь наша сотня (15-та сотня самооборони – ред.) оголошувала, що треба їхати, а під що приїхати, то вже на місці з’ясовувалось. Тобто днів, якщо чесно, не рахував на Майдані.
Ваші брати так само з Вами були на Майдані?
Так, всі разом були.
А як звати братів?
Старший Ростислав, молодший Олесь, Олександр. Насправді, вийшло так, що моя сотня 18-го числа в Маріїнському парку була розбита. Ми збиралися перед тим 16-го лютого, здається, це була неділя, і вирішили їхати. Думали, що 18-го числа буде мирний похід, казав мені один сотник, і що через 3-4 дні буде якась реакція. Тоді мені казали, що я маю бути присутнім. Тому 18 числа я проводжу на своїй парі самостійну роботу зі студентами, а тут мені дзвонять і говорять, що там такі бої, тому сотнику якраз руку відірвало гранатою (Андрій Жупник, нашому львівському побратиму). Сотня була фізично розбита біля Михайлівського собору… Після нічних прогулянок Львовом (це була ніч з 18 на 19-те лютого), зранку я ще обов’язково мусив здати деякі матеріали своїм студентам на ліцензування спеціальності, це вже мої обов’язки як викладача. І ми поїхали: я з братами і ще один медик, Антон Кушнір. Ми поїхали як медики з прицілом, що елементарно знаємо, як надати першу допомогу. Хоча, з огляду на події 18-того числа, оцінювалось, що доведеться виконувати роль санітара, який захищає, виносить, навіть собою прикриває поранених від міліції-беркутів. Приїхали, насправді, на зовсім іншу ситуацію, і там вже довелося бути на Інститутській і за готелем «Україна» бігом тягнути до Лядських Воріт поранених, і убитих виносити з Інститутської.
Як Ви збирались на війну? Чи були проблеми зі спорядженням?
Я не мав часу збиратися. Знаєте, все виглядало дуже по-дурному, інакше не назвеш, тому що повістки розносили двірнички. Ми з дружиною організовували табори для дітей. Стояли біля ліфта м’ячі, обручі, кольоровий папір, всякі іграшки, забавки. Відкриваються двері ліфта і виходять дві двірнички з виглядом траурної процесії, наче несуть похоронку: «Вам повістка» – голосом загробним. Я її взяв, мене потім питають, чи буду я підписувати. Такі речі, вони зараз є смішні. Найгірше, що повістка була на наступний день зранку, коли в мене були плани. І вранці я пішов у військкомат, без речей, вже туди речі один з братів довіз. Ну, і того ж дня в частину одразу приїхав. Тоді і в частині питались, і у військкоматі питали: «Ну, ти будеш служити?», і я казав, що раз прийшов у військомат – буду. Потім мене питали: «Ну, ти розумієш, що ти на Схід поїдеш?», і я терпляче повторював: «Та розумію».
У 24-й бригаді були свої нюанси підготовки. До того я не служив, був офіцером запасу. Вся та підготовка студентів була просто смішною, а кафедра (військова кафедра при Політехніці – ред.) це взагалі було дуже умовне навчання, жодних фахових спогадів з кафедри.
Скільки тривало навчання на полігоні?
Формально минуло 2 місяці, доки ми не поїхали безпосередньо на Схід в Харківську область, в Чугуїв, і – в зону АТО. Насправді треба розуміти, що не було якоїсь серйозної підготовки через те, що всі, хто хотіли (могли) воювати, вони насправді в той час вже воювали. Якусь інформацію ми дивилися в Інтернеті, соцмережах, як воно виглядає і що може бути нам корисним. Коли я потрапив у мінометну батарею, ми незадовго до виїзду перший раз побачили міномети.
На якому Ви полігоні були?
У Яворівському полігоні, там є різні містечка. Зокрема і моя 24-а бригада мала там свою ділянку для тренування. Були певний час у Верблянах, там принаймні хоч з автоматів настрілялись, дійсно могли випробувати свою легку зброю: з «Мухи» стріляли, гранати кидали, але мінометів не було. Потім, коли я через львівських волонтерів почав звертатись до знайомих, може якихось реконструкторів знайдуть, може якийсь міномет Другої світової війни. Така була дурна ситуація. Попри це виглядало, що вся наша батарея хоч була із мобілізованих склепана, офіцерів кадрових не було, але вона витримала найскладніший період, який був одразу після приїзду в АТО, в Кримське.
Скажіть, а за яким принципом Вас розприділили до мінометників?
Моя військова спеціальність, скоріше облікова військова спеціальність – “заступник по роботі з особовим складом”. У першу чергу це передбачає роботу з людьми. У мене питали в бригаді: «Є той чи інший підрозділ, куди підеш?», я і сказав, що у мінометники, бо ніде не орієнтувався і всюди треба вчитися, а з людьми треба в будь-якому випадку працювати.
Чи допомагали волонтери зі спорядженням/продуктами чи іншими речами?
Дуже багато речей пов’язані в армії з документами, особливо, на першому етапі формування, наприклад, довідки, що ти дійсно мобілізований, а не втік з роботи. 24 бригада у тому плані дуже тяжко забезпечувала документами. Ще через те, що я львівський, через те, що досвіду більше мав, громадською діяльністю займався, то зміг певну волонтерську допомогу залучати, навіть форму ми отримали. Є така спільнота як лондонський Євромайдан, вони нам присилали каски, форму, якусь допомогу, тобто все те, що, насправді на війні рятує життя. Дуже багато знайомих допомогло, вдалося купити дальномір на батарею, тепловізор, різноманітні речі для бойової роботи. Потім розвинулися до того, що наша батарея, наш батальйон мав один безпілотник (великою мірою фонд компанії SoftServe допоміг), яким ми там користувалися і яким проводили аеророзвідку.
Натомість у нас у ветеринарці був один асистент, героїчний хлопчина Руслан Філіпсонов, який в серпні 2014 року потрапив під великий обстріл. Він витягував поранених бійців, шістьох практично витягнув. Під час того, коли тягнув сьомого пораненого, гради недалеко розірвалися. Він переніс безліч операцій – 52 операції, дві клінічні смерті, але далі налаштований оптимістично. Зараз нагороджений орденом ім. Богдана Хмельницького, на контракт пішов, служить в Національній академії сухопутних військ. Тому були потрібні великі кошти на його операцію і ветеринарка збирала гроші для цього.
Щодо допомоги. Знаєте, оцей підхід, запроваджений львівськими волонтерами (наприклад, ініціатива «Допоможи фронту») – став найкращим, бо був дуже раціональним. Цей підхід – не кидатись на перший поклик першому ліпшому, хто каже, що їсти нема що чи ще щось таке, а перевірити інформацію і тільки після того приймати рішення. Я не раз дуже чітко бачив, що в бійців є такі думки, мовляв «нам повинні всі чимось допомогти», ну і відповідно знецінювалась сама допомога. Було не обов’язково кожним покликом перейматися.
Що входило до Ваших обов’язків на службі?
Дуже багато речей пов’язані з інформаційною протидією. Треба згадати, що 2014-й рік – це безліч чуток і ниття. Бо з дому дзвонять і ниють солдату, чи навіть якомусь офіцеру. А потім всі неперевірені чутки ретранслюють і треба самому перевіряти, спростовувати, якісь речі узгоджувати. З дружиною у нас взагалі була домовленість, що я по кілька разів на день дзвонив їй, і вона мені робила такий інформаційний звіт, наприклад з «УНІАНу» читала найголовніші заголовки. І якщо щось було важливе, я просив, щоб вона ці речі в кількох словах повідомила, щоб таким чином інформувати своїх людей. Тепер це і називається морально-психологічне забезпечення.
На Вашу думку, чи об’єктивно зараз висвітлюють російсько-українську війну у книжках?
На мою думку, є всього декілька людей, які можуть більш-менш об’єктивно подавати інформацію про війну. Напевно, відразу назву таку книжку Сержа Марко «Хроніка гібридної війни», тому що це автор, який і сам орієнтується, і мав доступ до певних документальних матеріалів. Всі інші видання мають більше розрахунок на комерційну складову чи популярність.
Зрештою, не може солдат чи офіцер, який є на своєму вузькому відтинку, судити про об’єктивність тих чи інших загальних дій. По-друге, не може об’єктивна інформація писатись в період, коли ще триває війна. Ми не можемо цього собі дозволити. Тому що, подаючи інформацію про провали, ми про деякі речі додаємо додатковий аргумент, щоб вона була запущена проти нас.
Дотепер використовують неперевірену інформацію з 2014 року чи внесену противником. Такі люди, які не усвідомлюють, не ставлять собі фільтри часу виникнення інформації чи чогось подібного. Це той момент, який треба усвідомити – це насправді війна і не можна за деякими мирними мірками підходити до деяких речей, особливо в цій гібридній війні.
Чи доцільно зараз називати війну терміном «АТО»?
Різниці, насправді, немає. Що зміниться, якщо ми це назвемо «війною»? От для кожної конкретної людини, для кожного студента, який йде по вулиці? Невже він скаже своїй дівчині: «Усе, па-па, я відчуваю страшенний обов’язок іти на війну»? Та ні. Це нічого не змінить. Чи ці плакальники, нитики готові будуть віддати після цього свою машину на потреби якоїсь військової частини, а самі підуть, замість бульби садити, окопи копати на Схід? Теж ні. Усі розуміють, що це війна, але ми називаємо її АТО. І якщо комусь не подобається таке формулювання, то можете пропонувати щось своє, але треба не забувати, що оскільки це війна, то слухайтеся командирів.
Розкажіть, будь ласка, в яких населених пунктах Ви були?
Перший населений пункт, який формально у зоні АТО – Лисичанськ. На той час Лисичанськ нами сприймався насправді, як глибокий тил. Розташувалися на території склодзеркального заводу після втечі батальйону «Восток». Для нас це був такий невеличкий період адаптації. Але саме в Лисичанську я дізнався про загибель свого товариша з Пласту, Віктора Гурняка (український фотокореспондент, військовик, боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Міністерства оборони України, пластун) який з 32-го блокпоста, який на той час був у оточенні, відвозив людей та потрапив під обстріл.
Далі ми вирушили в Кримське. Село Кримське – специфічне, там різні частини по-різному до нас ставилися, мається на увазі населення в різних частинах села – була «наша» і «сєпарська» частини. Це такі умовності, звичайно. Наша позиція була далеко за селом. Ми опинилися так, що з трьох боків були не зовсім наші: або групи формувань ЛНР, або ще якісь російській підрозділи. Противник у перші дні намагався просто вибити нас з тієї території.
Уже потім, на другу ротацію, перебували на Бахмутській трасі (Т 1303 Лисичанськ—Луганськ (місцева назва — «Бахмутка» – ред.) та в Авдіївці.
Більше запам’ятовуються такі події – тоді з перших хвилин лопата стала найріднішим другом – закопувалися, як могли. Тоді наша батарея мала втрату, на щастя єдину за весь час – це у перші дні в Кримському загинув офіцер, у ході обстрілу «Градами». Щодо моїх обов’язків, то це перш за все «замполіта», заступника по роботі з особовим складом, я мав доправляти його тіло в Харків, морг, певні речі оформлював, і також моїм обов’язком була передача тіла родичам. Вийшло так, що мені довелося відвозити на Рогатинщину полеглого бійця із сусідньої роти, яка поруч стояла, до його сім’ї, до його дружини, дітей і батьків. Це завдання було найтяжчим. Коли повертаєшся на позиції, а там вже поле таке наше «переоране», яма на ямі, кожного дня по кілька разів. Уже тепер ті події легше згадувати…
Розкажіть, як проявлялось бойове побратимство під час служби? У спокійний час? Під час боїв?
Треба розуміти, що війна дуже чітко ділить людей на «своїх» і «не своїх». Є такі люди, яких підтримуєш за обов’язком, а є такі, кого підтримуєш, бо цікаво. У такі моменти є чіткіше усвідомлення чого ми тут, і що ми маємо робити. Це допомагає людям відмовитися від своїх захцянок, негативних моментів і допомагає змобілізуватися. Можливо, це не виглядає як страшні обговорення, телефонні дзвінки, але є середовище, з яким я спілкуюся без зайвих слів, по Facebook з кимось списуюсь без зайвих вступних слів, таких як «Привіт. Як справи?», а зразу коротко і по суті. Також розумієш, що є якісь люди, з якими будеш спілкуватися, бо це «свої». Можу ще раз з інших інтерв’ю повторитися, але коли їдеш через блокпости і вітаєшся з кожним військовослужбовцем помахом руки, то це «свій». Він у будь-якому разі на одній стороні разом із тобою, навіть коли він десь там в побуті в якомусь підрозділі є не дуже героїчним.
А були у Вашій бригаді люди іншої національності?
Були. Наприклад, безпосередньо були кримські татари. Був такий один Джамал – батько семи дочок, переселенець з Криму. Вони переселилися до Дрогобича і він пішов добровольцем. Був ще один кримський татарин, я менше з ним контактував. Достатньо різні люди були. Був один єврей, дуже приємний у спілкування. Були приємні люди.
Можете розказати про свій перший бій? Як Ви його пережили? Які емоції? Чи був страх?
Можу сказати, що слово «бій» відрізняється у мінометників від інших підрозділів, тому що мінометники не бачать ворога, вони працюють «всліпу» і по них працюють «всліпу». З одного боку це краще, а з другого – не всі з бліндажа могли під час обстрілів виходити в поле. Наші 120-ті міномети це серйозна зброя, але міна важить 16 кг., і треба закидати міну в міномет, це фізична робота, яку мусиш зробити, нема часу на емоції. За час війни, я зі свого звичайного автомата там не стріляв жодного разу, тільки на імпровізованому полігоні, бо все міни, це великі калібри. Десь виліз на курган, свиснула куля снайпера над головою, це не бій, це інше сприйняття. Ідеш до іншого бліндажа, який трошки далі розташований, і тут по дорозі падаєш пузом в болото, тому що щось летить – це теж не бій, це обстріли.
Поговоримо про політичну ситуацію в Україні під час війни. Під час Мінських угод мусили відводити назад важке озброєння?
Ні. У нас ніби були дні тиші, і ми, так би мовити, «мовчали». Та там всі, так би мовити, «мовчать». До тепер всі «мовчать» (іронічно). Як був черговий момент перемир’я, то треба було відводити міномети, щоби порахувала місія ОБСЄ. Ну, один наш міномет був меншого калібру, тому він лишився, а цей 120-й відвезли. Через 3 дні треба було знов ним користуватись. Ми, звичайно, люди мобілізовані, накази вміємо виконувати, але ми не барани, щоби чекати, поки воно пролітає.
А була біля Вас місія ОБСЄ?
Кожного дня десь там проїжджали, але в принципі, туди ніхто не доїжджав. До нас вдалося добратися тільки журналістам Громадського, зокрема, Насті Станько і Кості Реуцькому. Настя приїхала до нас на позиції, побачили як ми живемо і зробила дуже страшний репортаж, що це страшніше, ніж «Щастя» і «аеропорт» на той час. Там дійсно було багато болота. Аж бідна застрягла і впала в те болото, бо не змогла ноги витягнути. Це такі особливості польового життя. Як підрозділ стоїть в населеному пункті, то в розваленій, але хаті. А як в полі, то бліндажі були ручної роботи.
А як Ви облаштовували свій військовий побут?
Нам дуже допомогли сєпари. Ми приїхали на позиції, і через 10 хвилин одразу почався обстріл. До ранку вже всі мали ямки, щоби принаймні влягтися. Обстріл дуже допоміг із мотивацією до роботи. Копаєш, потім все, немає сил, ліг, відпочив, потім далі копаєш. Так потрошки закопувалися, заглиблювалися, потім коли вже мінімальні бліндажі були зроблені, допомагала техніка докопати. Облаштування побуту дуже важливе. Тому це такий класичний варіант: є чим зайнятися, дурниці до голови не чіпляються і покращує приємність перебування, тому в тому плані все добре.
Що готували собі на службі?
Перший час це було таке, що щось виходило, то і готували, включно з “Мівіною”, чи ще щось. Далі пішли всякі зупи, каші, вже на інших позиціях, як були на Бахмутській трасі. Був у нас боєць, який рибу любив ловити, просто фанатів з тієї риби. Був період, коли всяка їжа приповзала до нас, змії, наприклад, і треба було з ними щось робити, не відпускати ж їх назад.
Були контакти з місцевим населенням?
Була така група трошки дальше, яка нам час від часу щось привозила з Артемівська. Називалась ця група «Бахмут український», власне там декомунізували назву Бахмут (у 1924–2016 роках — Артемівськ – ред.) і вся траса «Бахмутка». І цій групі було легше підвозити, бо тоді 31-й блокпост був наш, село Жолобок теж було наше, тому добирання було трохи простіше, хоча було по-різному. Останній період, який ми були, це була Авдіївка – зовсім по-іншому ситуація виглядала, бо Авдіївка це яка-не-яка, а цивілізація, були якісь магазини. Якщо бракує смаколиків – докупиш собі. І в цілому вже ситуація із забезпеченням була краща.
Який у Вас був позивний? За яким принципом його дали?
Я вибрав сам собі – «Озон». Від назви мого пластового куреня, ОЗО – «Орден Залізної Остроги».
Навички з «Пласту» Вам знадобилась на війні?
Мені допоміг рівень змобілізованості, готовності до роботи. Якихось фахових знань, наприклад, із в’язання вузлів, то, напевно, не потребувалося, але карту міг легше прочитати. У таких речах орієнтуватися, це «пластовий» момент. Плюс ще те, що я казав, намагався на рівних працювати – це теж «пластове», тобто не будувати собі великого трону, як офіцера страшного, а на рівних з людьми спілкуватися. Але не всі люди потребують спілкування на рівних, декому навпаки треба, щоби хтось ним керував, але в більшості всі виявлялися свідомими й адекватними.
Як часто вдавалося здзвонитися з рідними?
Я старався кожного дня. Певні моменти застережень спочатку були, пов’язані з інформаційною безпекою, але розмова по суті є завжди розмовою по суті. Уже згодом, коли над тобою, над твоєю позицією, постійно літають ворожі безпілотники, то обмеження розмов по телефону виглядає смішно. Вони і так знають де ти, і ці моменти інформаційної безпеки саме в нашому випадку були не актуальні. Моменти спокою вдома теж треба було цінувати, у тому числі і дітям проводити ранкову молитву перед сніданком по телефону, вдавалося часами, не завжди, але вдавалось. Це теж важливий момент. Я йшов на війну і планував повернутися до мирного життя, тому мусив підтримувати мирні контакти. Це те, що витягує бійців з тої ситуації. Говорю про ті умови, коли я був мобілізований.
Розкажіть, як Ви верталися додому? Які були емоції?
Чесно кажучи, моє повернення вийшло дуже зіжмакане, тому що я вертався у вересні (вересень 2015р. – ред.), уже почався навчальний рік, і я мусив дозавершити контракт у ветеринарному університеті.
Ви зараз там само працюєте?
Я пішов на контракт у Збройні Сили України. Знаєте, після Майдану, після Інститутської, після тих людей, які загинули, після війни, бавитися у ту видимість науки, те навчання в наших вузах, здачі сесій… я прийняв рішення на якийсь час не продовжувати викладацьку роботу.
Як у Вас проходила адаптація до мирного життя? Важко було усвідомлювати, повернувшись з війни, що тут все спокійно і мирно, люди веселяться?
«На Майдані була така листівка – про краплю в океані, яка змінить Україну. Тому краще бути там краплею, щоб хоч щось зробити»
Треба було над собою працювати, але, зрештою, було певне усвідомлення… Що з тих людей візьмеш? Один буде тобі доводити, що це несправедлива війна і треба щось робити, щоб її завершувати. «Чудова» думка – завершити війну! Просто надзвичайно «чудова», тільки я таких думок можу безліч сказати, але є питання реалізації.
Насправді те, що важко тоді сприймалося, зараз уже сприймається по-іншому… Дуже не поважаю людей, які високопатріотичні речі говорять, а потім в конкретні моменти потреби починають говорити, що у кожного своя ділянка, на якій він максимально ефективний. У такі моменти я розумію, що не до всіх прийшло усвідомлення, що це війна. Я говорю конкретно про себе, такий прекрасний мужчина, кандидат наук, надзвичайний науковець, бандурист, громадський діяч, і взагалі… Але треба. На Майдані була така листівка – про краплю в океані, яка змінить Україну. Тому краще бути там краплею, щоб хоч щось зробити. Хоча, може хтось мріє про роль неповторності, це їхній шлях.
А граєте ще на бандурі?
Так, оце те, яке завжди зі мною.
Десь може виступаєте? З колективом?
Самостійно. Десь приблизно рік назад, то відбувся початок мого входження в проект «Пісні війни» і десь певною мірою мої виступи були пов’язані з цим проектом. Але так чи інакше десь колись вдається виступити.
Ви пишете разом з дружиною?
Насправді я виконавець, я не автор, не творець. І пісню, яку написала дружина (її тільки слова), я у тих питаннях не настільки творчий.
Що би Ви побажали нашим студентам?
Щодо побажань, то повинні усвідомити, що світ дуже міняється і у світі не буде так, як вчора. Якщо ви готові змінюватися, то ми відчуємо це і ми будемо готові щось пропонувати. Найбільша небезпека – це намагатися залишити все «як було гарно». Так ніколи більше не буде, це така порада і застереження.
Ще один момент, який мене особисто в Академії вразив, це історія нашого загиблого курсанта, героя України, Андрія Кизила. У свій 21 рік він пішов на фронт, у 22 роки він був заступником командира батальйону, тобто від його рішення, слова і дії залежало життя кількох сотень дорослих чоловіків в Авдіївці. Це раннє дорослішання, воно дуже важливе і воно з’являється з відчуття відповідальності. А от відчуття відповідальності не може бути насаджене ззовні, воно виникає у собі. «Чи готовий я відповідати за себе? Чи готовий я одружитися і відповідати за сім’ю?» і тоді вже питання – «Чи готовий я відповідати за інших? За колектив? За Україну? За свій округ?». Це і є момент, який є мірилом наших дій, відповідальність за наслідки.
Інтерв’юери: Пікулицька Христина, Кілар Анастасія.
Фото: Кілар Анастасії та з особистого архіву Тараса Гривула
